— запитав Кирило.
— Так, — вона кивнула. — На диктофоні. Я скопіювала файл на флешку, в хмару. Поліція вилучила мою сумку з флешкою, але запис є в інтернеті.
— Це добре, — Кирило вперше посміхнувся. — Запис дасть нам шанс. Я подам клопотання про ваше звільнення під підписку про невиїзд. Якщо суддя вважатиме докази переконливими, вас відпустять до суду.
— Скільки це займе?
— Кілька днів, може, тиждень, — він закрив планшет. — Я буду працювати швидко. Але вам потрібно набратися терпіння.
Світлана провела в ізоляторі п’ять днів. Найдовших п’ять днів у своєму житті. Мати приїжджала двічі, плакала, голосила, знову дорікала доньці в тому, що та розлучилася зі Степаном.
— Якби ти залишилася з ним, нічого б цього не сталося, — схлипувала Єлизавета Леонідівна через скло переговорної кімнати.
— Мамо, прошу тебе, не зараз, — втомлено сказала Світлана.
Наталя приїжджала щодня. Приносила передачі, розповідала новини, підтримувала.
— Кирило каже, що справа виглядає сильною, — говорила вона під час одного з візитів. — Твій запис — залізний доказ. Вероніка сама загнала себе в пастку.
На шостий день Кирило домігся звільнення Світлани під підписку про невиїзд. Вона вийшла з ізолятора бліда, з темними колами під очима, але вільна. Наталя чекала її біля входу.
— Подруго! — вона обняла Світлану. — Як ти?
— Вижила! — Світлана спробувала посміхнутися, але не вийшло.
Наступні місяці були важкими. Світлана не могла знайти роботу. Хто візьме на роботу жінку, обвинувачену в розкраданні? Вона жила на гроші, які позичала у Наталії, і чекала суду.
Кирило працював, не покладаючи рук. Він знайшов свідків — колишніх помічників директора, які також були звільнені за підозрілих обставин. Одна з них, Карина, погодилася дати свідчення.
— Зі мною сталося те ж саме, — розповідала вона Світлані при зустрічі. — Вероніка принесла документи, змусила підписати швидко. Потім звинуватили в крадіжці. Я не змогла довести свою невинуватість. Мене визнали винною, дали умовний термін.
— Як ти живеш тепер? — тихо запитала Світлана.
— Ледве зводжу кінці з кінцями, — Карина сумно посміхнулася. — Ніхто не бере на роботу з судимістю. Але я рада, що зможу допомогти тобі. Нехай хоч хтось доведе, що ми не злочинці.
Суд призначили на початок грудня. Світлана не спала ніч перед засіданням. Лежала в темряві, прокручуючи в голові всі можливі сценарії. Вранці вона одягла той самий чорний костюм, в якому ходила на співбесіду. Подивилася на себе в дзеркало: змарніле обличчя, тьмяні очі, сиві пасма у волоссі, яких не було півроку тому.
У залі суду було багато людей. Віктор Васильович сидів з адвокатом — тим самим дорогим адвокатом, який виграв справу Степана проти Світлани. Вероніка сиділа в іншому кінці залу — бліда, з опущеною головою.
Процес почався. Обвинувачення представило докази: документи з електронним підписом Світлани, виписки з рахунків, що показують переказ трьох мільйонів доларів.
— Підсудна Лісовська зловжила довірою роботодавця, — говорив прокурор. — Використовуючи доступ до електронного підпису, вона незаконно вивела кошти компанії на підставні рахунки.
Потім слово взяв Кирило. Він увімкнув запис з диктофона. Голос Вероніки наповнив зал суду.
— Так, Вікторе Васильовичу. Вона все підписала. Можна виводити гроші… Я ж казала, що ця ідіотка навіть нічого не запідозрить.
У залі зашуміли. Віктор Васильович зблід. Вероніка закрила обличчя руками.
— Це фальшивка! — викрикнув директор. — Монтаж!
— Експертиза підтвердила справжність запису, — спокійно сказав Кирило, передаючи судді документи. — Голос на записі належить Вероніці Самойловій, заступнику директора компанії «Альянс Груп». Більше того, у нас є свідки, які підтвердять, що подібна схема використовувалася неодноразово.
Карина вийшла на трибуну і дала свідчення. За нею — ще двоє колишніх помічників директора. Всі розповідали одну й ту саму історію: Вероніка приносила документи, квапила, тиснула, погрожувала звільненням.
Суддя слухала уважно. Потім оголосила перерву. Коли засідання відновилося, Вероніка попросила слова. Вона встала, тремтячи всім тілом.
— Я хочу дати свідчення, — голос її був ледь чутний.
— Вероніко, замовкни! — прошипів Віктор Васильович…
Коментування закрито.