Валерій стояв посеред кімнати, хапаючи ротом повітря, і вона бачила, як руйнується його світ. Він був сином, спадкоємцем, господарем, центром всесвіту, а тепер він — ніхто. Підкидьок, знайда, людина без роду й племені, яку викинули на мороз у картонній коробці. Він важко опустився на табуретку, обхопивши голову руками. Кілька хвилин у кімнаті стояла тиша, яку порушувало тільки потріскування дров у печі та завивання вітру за вікном.
— Гаразд, — нарешті видавив він, піднявши голову й втупившись у неї почервонілими очима. — Припустимо, це правда. І що тепер? Що ти хочеш від мене?
Вікторія дістала наступну папку й поклала перед ним.
— Я консультувалася з юристом, хорошим юристом із Дніпра. За законом усиновлена дитина має ті ж права, що й кровна. Ти спадкоємець першої черги. Але разом зі спадщиною переходять і борги померлого, всі до копійки.
Вона виклала список, видрукуваний на принтері й завірений підписами: кредит на ремонт даху у вісімдесят тисяч (не погашений), заборгованість по комуналці за три роки, її витрати на лікування, які вона як член сім’ї має право вимагати — майже півмільйона.
Валерій дивився на цифри з наростаючою злістю, жовна ходили на його вилицях.
— І що ти пропонуєш? — процідив він крізь зуби.
Вона поклала перед ним заяву про розірвання шлюбу та угоду про поділ майна. Потрібен був лише його підпис у трьох місцях.
— Ми розлучаємося. Ти відмовляєшся від будь-яких майнових претензій до мене й до цього будинку. Я беру на себе всі борги. Ти йдеш вільним, без зобов’язань.
Він вивчав папери, і вона бачила розрахунок у його очах. З одного боку — розвалений будинок посеред вмираючого села, борги, ганьба усиновлення. З іншого — свобода й можливість тихо піти до Лілії, почати все спочатку, забути цей кошмар.
— Ти береш на себе всі борги? — уточнив він, і в голосі його зазвучала погано прихована надія. — І ніяких претензій потім? Ніяких аліментів, ніяких позовів?
— У нас немає спільних дітей. Квартира в Дніпрі моя, куплена на мої дошлюбні гроші, це легко довести. Тобі там нічого не належить за законом. Підписуй, і ти вільний як вітер.
Він майже вирвав ручку з її рук, і підпис ліг на папір — швидкий, розмашистий. Він навіть не перечитав документ до кінця, не помітив третій пункт дрібним шрифтом.
— Усе. — Він уже одягав куртку, застібаючи блискавку. — Я пішов. Цей мотлох собі залиш, мені він не потрібен.
— Зачекай, — сказала Вікторія йому в спину, і голос її був спокійний, як у лікаря, що повідомляє діагноз. — Є ще дещо важливе.
Вона дістала з сумки роздруківки виписки з його банківських карток за останні три місяці, акуратно промарковані кольоровим маркером. Червоним були відзначені витрати на ресторани та готелі в Карпатах, жовтим — покупки в дорогих магазинах, зеленим — зняття готівки. Суми там були такі, що у Вікторії темніло в очах, коли вона вперше це побачила.
— Загальна сума витрат за три місяці становить мільйон гривень, — вимовила вона. — Кредитні картки, які ти відкрив на своє ім’я в трьох різних банках.
Валерій завмер із курткою в руках, і обличчя його стало сірим, землистим, як у небіжчика.
— Звідки ти?..
Коментування закрито.