— спробувала сказати вона. «Мовчи!» — гаркнув він. «Досить цього твого поблажливого тону, цих поглядів, коли я прошу грошей на щось!»
«Я чоловік у цьому домі, зрозуміла? І я розпоряджатимуся сімейним бюджетом, крапка!» Останні слова він майже викрикнув із ненавистю, і Оксана мимоволі відсахнулася.
Питати дозволу? Вона, яка утримувала цю сім’ю останні роки, оплачувала відпустки, купувала йому одяг і гасила його кредити. Тепер вона має випрошувати в нього власні гроші.
Але замість гніву чи обурення Оксану раптом накрило дивне заспокоєння, навіть полегшення. Ніби щось, що довго висіло в повітрі, нарешті прояснилося: маски скинуто, карти відкрито. «Зрозуміло», — промовила вона майже задумливо й раптом усміхнулася.
Ця усмішка довела Ігоря до шалу більше, ніж будь-які крики чи сльози. «Ти ще й смієшся?!» — заревів він. «Думаєш, я жартую, думаєш, це гра?»
«Ні», — спокійно відповіла Оксана, проходячи повз нього на кухню. «Не думаю, я просто зрозуміла дещо важливе. Ти хочеш контролювати гроші — будь ласка, контролюй».
Вона взяла чайник, налила води й поставила на плиту. Руки не тремтіли, всередині панувала якась крижана ясність. Ігор залишився стояти в дверному проході, явно приголомшений її реакцією.
Він чекав сліз, благань, може, скандалу, але не цього спокою. «От і чудово», — буркнув він нарешті. «Значить, домовилися: від завтра всі покупки й витрати йдуть через мене».
«Захочеш щось купити — попросиш, а я вирішу, потрібно це чи ні». «Добре», — кивнула Оксана, дістаючи із шафки чашку. «Тільки врахуй одне».
«Що?» — насторожено спитав Ігор. «Комунальні платежі висять на мені, квартира оформлена на мене — це моя спадщина від бабусі. Тож якщо ти хочеш розпоряджатися сімейним бюджетом, будь ласка, переказуй мені щомісяця половину на комуналку й утримання житла, раз уже ти тепер головний фінансист».
Ігор розтулив рота, потім зімкнув. Вочевидь, до цього моменту він не додумався, що квартира, яку він звик вважати спільною, насправді належить дружині. Що її бабуся залишила онуці однокімнатну хрущовку, яку вони продали, і на ці гроші зробили перший внесок за цю трикімнатну.
І що основну частину іпотеки гасила знову ж таки Оксана. «Це ж сімейні витрати», — спробував заперечити він, але голос прозвучав невпевнено. «Саме так, сімейні», — незворушно відповіла Оксана, наливаючи окріп у чашку.
«Отже, навпіл. Раз ти береш на себе управління фінансами, то й відповідатимеш за всі статті витрат. Це справедливо, ти не вважаєш?»
Ігор нічого не відповів і вийшов із кухні. Грюкнули двері спальні. Оксана допила чай, стоячи біля вікна й дивлячись на вогні вечірнього міста.
Усередині не було ні образи, ні злості. Тільки якесь відсторонене здивування: невже все й справді зайшло так далеко? Вона вимила чашку, вимкнула світло на кухні й пройшла до гостьової кімнати.
Спати в одному ліжку з Ігорем сьогодні не хотілося. Та й узагалі, мабуть, не хотілося вже давно, просто вона боялася собі в цьому зізнатися. Оксана лягла на вузький диван і накрилася пледом.
За вікном шумів вітер, ганяючи опале листя. Завтра буде новий день. І щось підказувало їй, що завтра багато чого зміниться остаточно….
