Пізніше, вже сівши в машину, щоб їхати на зміну, я дістала записку. Пальці тремтіли. На маленькому аркушику, вирваному з блокнота, акуратним почерком було написано лише кілька рядків:
“Я стурбований станом вашої доньки. Зателефонуйте мені, коли будете сама. Сьогодні я помітив речі, які необхідно обговорити. Павло Андрійович”.
Я перечитала ці слова кілька разів. Повітря ніби зникло.
Що він помітив? Чому не сказав при Вікторові? Чому передав записку потай?
Я сиділа в машині біля свого красивого, спокійного дому, і все моє колишнє життя починало тріскатися, мов скло під тиском. Я навіть відкрила телефон і набрала номер екстреної служби, але палець завмер над кнопкою виклику.
Що я скажу? Що стоматолог дивно подивився на мого чоловіка? Що моя донька боїться, а я не знаю чого?
Я скинула виклик.
Того дня на роботі я майже не розуміла, що роблю. Огляди, призначення, записи — все виконувалося автоматично. Думки поверталися до записки, до погляду лікаря, до здригнутих плечей Соні, до її нічних слів: “Я старатимуся”.
Колега помітила мій стан.
— Олю, ти сама не своя. Що сталося?
Я послалася на втому. Але всередині все стискалося від страху.
Додому я повернулася пізно. Віктор і Соня вечеряли.
— Привіт, дорога, — усміхнувся чоловік. — У нас хороші новини. Зуб майже минув.
— Добрий вечір, мамо, — тихо сказала Соня.
Голос у неї був рівний, порожній. Я обійняла її й відчула, як важко мені зберігати спокій.
Наступного ранку, щойно Віктор поїхав, я зателефонувала до клініки. Адміністраторка сказала, що лікар із пацієнтом.
— Передайте, будь ласка, що телефонує мама Софії Громової. Він просив мене зв’язатися з ним.
За кілька хвилин у слухавці пролунав голос Павла Андрійовича.
— Ольго Сергіївно, дякую, що зателефонували. Ви зможете сьогодні приїхати? Сама. Розмова серйозна.
Тривога піднялася в мені новою хвилею.
— Так. О другій годині зручно?
— Підійде.
Рівно о другій я знову була в клініці. Цього разу мене провели не до оглядової, а до кабінету лікаря. Павло Андрійович запропонував мені сісти. На його обличчі не було ні усмішки, ні зайвої м’якості.
— Учора під час огляду мене насторожило кілька ознак, — почав він одразу.
— Яких? — мій голос пролунав невпевнено.
Він говорив обережно, добираючи слова.
— На внутрішньому боці щік і на яснах я побачив дрібні загоєні ушкодження. Вони не схожі на випадкові поодинокі травми, коли дитина просто прикусила щоку. Вони повторювані. Крім того, є ознаки хронічного напруження й виснаження, які не завжди помітні зовні.
— Виснаження? — я не повірила. — Соня нормально їсть. Вона добре вчиться. У неї все є.
Лікар уважно подивився на мене…
