— почала було свекруха, але Марина перебила її:
— Мовчати! — гаркнула вона так, що Галина Петрівна вдавилася повітрям. — Ви маєте рацію в одному. Я справді була дурепою. Я чотири роки утримувала вашого великовікового синочка. Я купила йому машину, якою він вас возить. Я зробила ремонт у вашій квартирі, який ви приписали йому. Я оплачувала ваші операції, ваші санаторії, ваші забаганки… Цей масажер за сорок тисяч, — вона кивнула на коробку в коридорі, — теж купила я. І цей стіл, за яким ви їсте, накритий на мої гроші!
Гості почали переглядатися, шепіт став гучнішим: «Та ну!», «Олег же казав…», «Оце поворот!».
Олег схопився:
— Марино, замовкни! Ти все брешеш!
— Сидіти, я сказала! — Марина навіть не подивилася на нього, але в її голосі було стільки сталі, що він знову плюхнувся на стілець. — Я говорила з тобою, Олеже. Ти боягуз і альфонс. Ти крадеш у мене гроші, щоб пустити пил в очі матусі. Ти обговорюєш мене з дружками, називаючи дурою закоханою. Ти сьогодні продав мене за миску холодцю й схвалення цієї жінки.
Вона повернулася до Галини Петрівни, яка стояла, роззявивши рота й хапаючи повітря, мов риба.
— Ви хотіли принизити мене? Вітаю, вам це вдалося. Але ви забули одну річ, Галино Петрівно. Той, хто платить, той і замовляє музику. А плачу тут я. Завжди платила я. І цей банкет… закінчено.
Марина спокійно взяла відкриту коробку з тортом, підняла її обома руками. Торт був важкий, красивий, дорогий.
— Ви хотіли солодкого? — спитала вона з крижаною усмішкою. — Ви так просили торт: «Неси торт, Марино», «З усмішкою, Марино».
— Не смій! — прошепотіла свекруха, відступаючи назад. — Тільки спробуй! Я поліцію викличу!
— Викликайте, — кивнула Марина. — А поки вони їдуть… Смачного.
Вона зробила крок уперед і з силою втиснула торт просто в обличчя свекрусі. Пролунав чавкаючий звук. Білосніжний крем, бісквіт, ягоди — усе це миттєво вкрило обличчя Галини Петрівни, її високу зачіску, її святкову сукню з люрексом. Свекруха заверещала, змахнула руками, намагаючись стерти з себе цю солодку масу, але тільки сильніше розмазала її. Вона послизнулася на шматках бісквіта, що впали на підлогу, і з гуркотом гепнулася просто в калюжу жирного соусу, який сама ж і вилила п’ять хвилин тому.
Зала ахнула, хтось скрикнув. Світка затулила рота рукою. Галина Петрівна сиділа на підлозі в мішанині з торта, соусу й осколків, схожа на страшного клоуна. З її носа капав крем, вона вила, розмазуючи по обличчю їжу.
— А-а-а! Вбила! Очі! Мої очі! Осліпла!
Марина стояла над нею, обтрушуючи руки.
— От тепер ви на своєму місці, Галино Петрівно. Підбирайте з підлоги, це ваш рівень.
Вона повернулася до гостей, які сиділи в заціпенінні.
— Чого витріщилися? Шоу закінчено. Розходьтеся.
Вона взяла зі столу серветку, спокійно витерла руки. Потім підійшла до стільця, де висіла її сумка. Олега поруч не було. Він кинувся до матері, намагаючись підняти її, ковзаючи в кремі.
— Мамо! Матусю! Ти як?! — волав він. — Марино, ти труп! Ти чуєш? Я тебе знищу!
Марина дістала ключі від машини.
— Знищувачка не виросла, Олеже, — кинула вона через плече. — Документи на розлучення отримаєш поштою. Речі свої можеш забрати завтра. У сміттєвому баку біля під’їзду.
Вона попрямувала до виходу. Ніхто не наважився її зупинити. Гості розступалися перед нею, як перед прокаженою або як перед королевою — дивлячись із якого боку подивитися. У передпокої вона накинула пальто просто на брудну сукню. Погляд упав на коробку з масажером. «Ну вже ні», — подумала Марина. Вона підхопила коробку. Сорок тисяч на дорозі не валяються. Здасть назад у магазин або подарує мамі.
Вона вийшла на ґанок. Дощ лив стіною, змиваючи залишки соусу з обличчя, змішуючись зі сльозами, які нарешті хлинули з очей. Але це були сльози не горя, а полегшення. Свіже, холодне повітря наповнило легені. Вона сіла в машину, кинула масажер на сусіднє сидіння. Руки тремтіли, коли вона вставляла ключ у замок запалювання. Мотор заревів.
У дзеркалі заднього виду вона побачила, як на ґанок вискочив Олег, увесь у кремі й бруді, розмахуючи кулаками. Він щось кричав, але за шумом дощу й мотора його слів було не розібрати. Марина натиснула на газ. Машина рвонула з місця, здіймаючи фонтан бризок із калюж, залишаючи позаду цей проклятий дім, цю божевільну сімейку й своє минуле життя. Попереду була темна траса, дощ і невідомість. Але вперше за чотири роки Марина почувалася абсолютно, неймовірно вільною.
Дорога до міста злилася в одну суцільну пляму зі світла фар, дощу й сліз. Марина не пам’ятала, як доїхала. Адреналін, який тримав її в тонусі під час скандалу, почав відпускати, поступаючись місцем жорсткому відкату. Тіло била велика дрож. Зуби цокотіли до гикавки, зводило щелепу. Вона припаркувалася біля свого під’їзду, заглушила мотор і впустила голову на кермо. Тиша салону тиснула на вуха.
«Що я наробила?» — майнула панічна думка. Я жбурнула торт в обличчя літній жінці. Я влаштувала дебош. Це ж… це ж дикість. Але тут же перед очима спливла інша картина: перекошене злобою обличчя свекрухи, тарілка з гарячим м’ясом, що летить, боягузливий погляд Олега. І сором відступив. Залишилася тільки бридливість.
Телефон на пасажирському сидінні почав вібрувати. На екрані висвітлилося фото чоловіка. Марина дивилася на дзвінок, як на отруйну змію. Один раз, другий, третій. Потім посипалися повідомлення. Вона знала, що там. Погрози, образи, прокльони. Зібравши останні сили, вона взяла телефон і заблокувала номер Олега. Потім номер свекрухи. Потім тітки Люби. Тиша.
Марина вийшла з машини, забравши коробку з масажером. Піднялася в квартиру. Ключ звично повернувся в замку. Вдома було тихо й порожньо. Запах Олега, його дезодорант, його одяг у передпокої тепер здавалися чужими й неприємними. Насамперед вона пішла до ванної, стягнула з себе зіпсовану сукню, жбурнула її просто в сміттєве відро. Прати не було сенсу. Жирні плями в’їлися намертво, та й носити цю річ вона б більше не змогла.
Вона стала під гарячий душ, викрутивши кран майже на максимум. Хотілося здерти з себе шкіру, змити цей вечір, цей шлюб, ці чотири роки принижень. Вона стояла під струменями води й вила вголос, випускаючи з себе весь біль, який копила роками. Вона плакала за втраченим часом, за зруйнованими надіями, за тим, що любила людину, яка виявилася порожнім місцем.
Коли сльози вичерпалися, Марина вимкнула воду, загорнулася в халат. У дзеркалі на неї дивилася втомлена жінка з червоними очима й розмазаною тушшю. Але в цих очах уже не було жертви.
— Все, — сказала вона своєму відображенню. — Досить.
Вона вийшла з ванної й попрямувала до шафи. Дістала великі сміттєві пакети. Почала методично збирати речі Олега. Одяг, взуття, його гаджети, його дурнувату колекцію пивних кухлів. Вона не розбирала, що чисте, що брудне, просто згрібала все докупи. У кишені однієї з курток Олега вона знайшла чек. Із ювелірного магазину. Дата вчорашня. Сума — 15 тисяч. Срібний браслет.
Марина завмерла. Вона не отримувала жодного браслета. Отже, Світочка? Чи інша подруга дитинства? А може, подарунок матусі? Втім, яка різниця? Ці 15 тисяч теж були з їхнього спільного бюджету. Із тих самих украдених грошей. Вона жбурнула чек у пакет. Туди ж полетіла рамка з їхньою весільною фотографією. Скло тріснуло, але Марині було байдуже.
За годину в коридорі стояло п’ять величезних чорних мішків. Квартира ніби очистилася. Стало легше дихати. Марина подивилася на годинник. Пів на першу ночі. Олег, найімовірніше, залишився в матері. Відмивати її і себе. Зализувати рани й будувати плани помсти. Але він може приїхати вранці.
«Замки!» — згадала вона. В Олега були ключі. Він був прописаний у квартирі своєї матері, але тут жив на пташиних правах. Однак поки вони у шлюбі, він має право тут перебувати. Якщо він прийде й почне ломитися, поліція може не допомогти. Штамп у паспорті дає йому право входу.
Марина схопила телефон. Набрала номер цілодобової служби відкривання й заміни замків.
— Добрий день, мені треба терміново поміняти замки. Так, просто зараз. Я заплачу подвійний тариф. Добре, чекаю.
Поки їхав майстер, вона зайшла в банківський застосунок. Переказала всі залишки грошей зі спільного рахунку на свій особистий накопичувальний, до якого в Олега не було доступу. Заблокувала свою кредитку, якою часто користувався чоловік. Відв’язала його номер від усіх сервісів доставки й таксі, які були прив’язані до її картки. «Гаманець на ніжках зачиняється», — мстиво подумала вона.
Майстер приїхав за сорок хвилин. Похмурий чоловік із валізкою швидко оцінив ситуацію: заплакана жінка, мішки з речами в коридорі. І зайвих запитань не ставив.
— Хороший замок поставимо, надійний, — буркнув він, викручуючи стару серцевину. — Від таких гостей допомагає.
Коли роботу було закінчено й майстер пішов, Марина замкнула двері на всі оберти. Клацання нового замка прозвучало як найпрекрасніша музика. Тепер це була її фортеця. Тільки її.
Вона налила собі келих вина, що залишалося в холодильнику ще з минулого місяця, і сіла на диван. Взяла телефон. У чорному списку висіло двадцять нових спроб додзвонитися. І одне повідомлення з незнайомого номера. Мабуть, Олег узяв телефон у когось із гостей. Вона відкрила його:
«Ти труп, чуєш?
