Бідна старенька колись допомогла бездомним трійнятам, не чекаючи, що вони повернуться через роки

Іноді щонеділі вони збиралися в неї всі разом. Ольга з дітьми, Микола, Гончар, який спершу заходив «у справі», а потім став приходити просто на чай, Олена Сергіївна. Тетяна Михайлівна варила щі у великій каструлі. Не тому, що була зобов’язана когось годувати, а тому, що хотіла. Це була різниця, яку вона довго вчилася відчувати.

Одного з таких вечорів Антон поставив біля дверей важку коробку.

— Тільки не сваріться.

— Що там?

— Нічого особливого. Продукти, ліки, хороший тонометр.

— Антоне…

— Бабусю Таню, — він підняв руки. — Угода така: ви нас годуєте пирогами, ми стежимо, щоб у вас був тонометр. Усе чесно.

Вона хотіла заперечити, але побачила, як він дивиться: уперто, тривожно, майже по-хлоп’ячому. І раптом зрозуміла, що приймати допомогу — теж праця. Особливо коли все життя доводив, що впораєшся сама.

— Гаразд, — сказала вона. — Але пироги їстимете гарячими. Не як минулого разу, поки базікали, все охололо.

Антон усміхнувся.