А наприкінці просто вивела на екран телефона повідомлення батька: «Ксень, ну ти там розберись, я завтра наберу». Воно було надіслане в ту саму мить, коли його мати помирала на операційному столі. У повислій мертвій тиші з вітальні раптом долинув голос Проші, дзвінкий, з глузливою батьковою інтонацією.
«Поплачемо, скажемо гарні слова, усе як у людей буде». Хтось із гостей не витримав і нервово хмикнув. А Дмитро Володимирович завмер, втупившись у клітку з птахом, який записав його справжню сутність точніше за будь-який диктофон.
Папуга схилив голову, кліпнув і додав уже бабусиним шепотом, безмежно лагідно: «Знаю, Дімо, усе знаю». У кімнаті стало так тихо, що чути було лише, як сухий вітер колише гілки за вікном. Людмила Горобець, бабусина вірна соратниця по четвергових чаюваннях упродовж тридцяти років, підвелася з-за столу.
Вона зробила це з такою монументальною урочистістю, ніби збиралася проголосити незалежність кухні. Жінка окинула Дмитра поглядом, яким зазвичай нагороджують раптово виявлену в супі муху, і вийшла з приміщення. Залишивши сумку на стільці, вона за хвилину втяглася назад, і цей короткий візит по речі виглядав куди нищівнішою поразкою, ніж найгучніший скандал.
Дмитро Володимирович, смикнувши куртку так, ніби вона раптом стала йому затісною в плечах, поспішно ретирувався з дому. Анжела Павлівна рушила за ним, намагаючись дивитися крізь власну дочку. За кілька днів з’явився адвокат Геннадій Львович Казарін.
Він повідомив хрипким голосом курця зі стажем про другий конверт, який Клавдія Петрівна веліла розкрити суворо за два тижні після офіційного прощання. Повітря в кабінеті Казаріна здавалося спресованим із паперового пилу й аромату позавчорашньої заварки. На підвіконні муміфікувався кактус, що зберіг форму виключно з упертості.
Стіни прикрашали артефакти минулого життя у вигляді календаря за минулий рік і портрета вухатого спанієля. Ксюша забрала флешку із запискою й удома запустила відео. На ньому бабуся, вбрана в парадну кофту, мовила з екрана підозріло чітко, поки на задньому плані чорніла штука, націлена просто на диван.
Придивившись до застиглого кадру, Ксюша усвідомила неймовірну річ. Літня жінка, яка пів року благала пояснити їй, як працює телевізійний пульт, таємно обладнала вітальню системою спостереження з хмарним доступом. Половина знайомих Ксюші впадала в ступор при вигляді роутера, а тут виявилася така цифрова партизанщина.
Камера на полиці й далі блимала зеленим оком, покірно прийнявши пароль «Ксюша моя 1947». Вона відкрила доступ до архівів, що накопичувалися від самої весни двадцять четвертого року. Грудневі кадри Ксюша переглядала по колу.
Вона спостерігала, як батько з діловитістю рієлтора прицінюється до дому заради путівки в Туреччину. Мати переймалася не совістю, а виключно фасоном власного обличчя перед сусідами. Батькова фраза про те, що на похороні треба просто вчасно пустити сльозу й видати порцію правильних слів, прозвучала буденно, ніби він обговорював купівлю лінолеуму в передпокій.
Вибравши три найкрасномовніші епізоди, Ксюша віднесла їх Казаріну. Після перегляду відеозвернення й грудневих одкровень він повільно зняв окуляри, ніби вони заважали йому усвідомити масштаб бабусиної хитрості. «Ваша Клавдія Петрівна, Ксеніє Дмитрівно, мала стратегічне мислення, якому позаздрили б найкращі уми нашої адвокатури…
