«Мій батько був свято переконаний, що вона впадає в маразм і забуває, де лежать ключі. А вона в цей час акуратно будувала на нього судову справу». «Господи ж ти Боже! — захоплено похитала головою Ніна Олексіївна. — Це ж яка світла голова має бути, щоб таку операцію провернути?»
«От і суддя на засіданні сказала приблизно те саме, тільки використовуючи свої нудні юридичні терміни». Через рік, у лютому, коли на Одесу обрушилося раптове й майже непристойне для зими тепло, Ксюша нарешті доправила до бабусиного дому останню коробку з речами. У старому сараї вона знайшла садові рукавички Клавдії Петрівни.
Вони зберегли на потрісканій шкірі запах сухої землі й лавандового крему. Дівчина натягла їх і висадила в палісаднику шість кущів яскравих жовтих троянд. Бабуся за життя щосезону з гордістю фотографувала їх і надсилала онуці в месенджері з незмінним підписом про те, що її красуні знову розквітли.
«Ба, я тепер тут на законних підставах господарюю», — тихо промовила Ксюша, акуратно притоптуючи землю навколо останнього саджанця. «Сподіваюся, ти не дуже образишся за переставлений комод. І кота твого я годую справно: він у тебе розтовстів до непристойних розмірів, зовсім як ти його привчила».
Папуга Проша поважно сидів на своїй жердинці, спостерігаючи за метушнею з коробками з виглядом головного виконроба. Коли Ксюша забила цвях і повісила на стіну улюблений бабусин портрет, птах раптом схилив голову набік. Папуга примружився на знімок і видав голосом Клавдії Петрівни, так лагідно й з тією самою характерною хрипотою: «Ксюшенько, перемкни мені канал».
Ксюша так і завмерла з молотком на вазі, дивлячись на пернатого імітатора, який уперто дивився на неї бабусиним хитрим і пронизливим поглядом. А потім вона розсміялася, щиро й голосно. «Прошо, ну ти й шахрай, ви обидва з нею ще ті актори!»
«Вона ж чудово знала, як поводитися з пультом, правда?» Проша поважно розправив крила, кліпнув своїм колючим оком і з неймовірною гідністю пробасив: «Район піднімається». У головній кімнаті Ксюша облаштувала куточок, який про себе називала Стіною Правди.
Там висіли кадри бабусі в саду, на шкільному випускному Ксенії і за тим самим кухонним столом. На цих фото вона сміялася так заразливо, що причина сміху вже стерлася з пам’яті, а сам момент залишився живим і яскравим. У самому центрі красувалася довіреність у строгій срібній рамці.
А під нею висіла табличка з граверної майстерні з написом: «Гідність наприкінці життя треба заслужити, а не отримати за правом народження. Клавдія Петрівна Мальцева, 1947–2025 рік». На робочому столі лежав журнал відвідувань, відкритий на сторінці, де значилося лише одне ім’я. Колега з хоспісу, яка завітала на новосілля, довго стояла перед цією імпровізованою галереєю…
