Андрій стиснув щелепи. Пальці його побіліли на краю столу.
— Добре, — сказав він повільно. — Добре. Значить так. Я сам усе зроблю. Сам приготую, сам накрию, сам усіх зустріну. А ти сиди у своїй кімнаті і радій, що провчила мене.
— Не збиралася тебе вчити, — відповіла Ліда. — Просто не хочу бути твоєю служницею.
Андрій розвернувся і вийшов з кухні. Ліда почула, як він дзвонить комусь. Голос був зривчастий, злий.
— Мам, привіт! Слухай, щодо завтра? Все нормально, все буде. Так, звичайно, чекаю вас. О котрій? О шостій вечора, так. Мам, точно кажу, все готово. Ну я ж обіцяв, значить буде. Добре, до зустрічі.
Ліда слухала і повільно їла вівсянку. Тепла, прісна, заспокійлива.
Андрій поклав слухавку і повернувся на кухню. Обличчя його було рішучим.
— Все?
— Я все організую. Один, без твоєї допомоги. І ти потім пошкодуєш, що відмовилася мені допомогти.
— Можливо, — погодилася Ліда.
Він стояв, дивлячись на неї, чекаючи, що вона зірветься, закричить, скаже щось іще. Але Ліда мовчала. Доїла вівсянку, вимила тарілку, витерла руки.
— Ти чудовисько, — сказав Андрій тихо. — Бездушне чудовисько.
Ліда подивилася на нього.
— Ні, я просто втомилася бути зручною.
Вона вийшла з кухні.
Залишок дня Андрій провів на кухні. Ліда чула, як він варить картоплю, ріже щось, лається, коли щось не виходить. Запахи долинали дивні: то горіле, то занадто їдке оцтове. Ближче до вечора вона вийшла на кухню по воду. Андрій стояв біля плити, мішав у каструлі щось густе і сіре. На столі — миска з нарізаною ковбасою, перемішаною з горошком і кубиками картоплі. Олів’є. Або те, що мало ним бути. Салат виглядав жалюгідно. Картопля розварилася, ковбаса нарізана нерівними товстими шматками. Мало, дуже мало, на вісім людей цього не вистачить навіть на першу подачу.
— Як думаєш, нормально? — запитав Андрій, не обертаючись.
Ліда подивилася.
— Не знаю.
— Ну хоч скажи, може, чого додати?
— Не скажу.
Андрій різко обернувся. На обличчі суміш відчаю і злості.
— Лідо, ну що я тобі зробив такого, що ти так мене ненавидиш?
— Ти витратив мої гроші без дозволу, — сказала Ліда рівно. — Ти запросив людей без моєї згоди. Ти вирішив за мене, як я проведу Новий рік. Ти поводився зі мною як зі служницею. Досить?
— Я не хотів тебе образити. — Андрій зробив крок до неї. — Я просто… я хотів, щоб усе було красиво, щоб мати пишалася мною.
— А про мене ти не подумав.
— Подумав! — Він схопив її за руку. — Я думав, ти підтримаєш. Я думав, ми команда!
Ліда вивільнила руку.
— Команда — це коли двоє вирішують разом. А в нас ти вирішуєш, а я виконую.
— Ну пробач, чорт забирай! — закричав Андрій. — Пробач, що я такий поганий! Пробач, що я неідеальний! Але не можна ж бути такою, такою жорстокою! Гості прийдуть завтра! Завтра, Лідо! Що я їм скажу?
— Правду.
— Яку правду? Що в тебе немає грошей на банкет, який ти влаштував за чужий рахунок?
Андрій зблід. Губи затремтіли.
— Значить, ти хочеш, щоб моя мати побачила, як я облажався? Хочеш, щоб вона знала, що я невдаха?
— Твоя мати й так це знає, — сказала Ліда тихо. — Інакше б ти не намагався так відчайдушно справити на неї враження.
Андрій завмер, дивився на неї не кліпаючи. Потім повільно опустився на стілець.
— Іди, — сказав він глухо. — Іди звідси!
Вночі вона не спала. Лежала в темряві, дивилася в стелю, слухала звуки за стіною. Андрій теж не спав. Він ходив по квартирі, курив на балконі. Кілька разів вона чула, як він набирав комусь повідомлення — швидкий стукіт пальців по екрану.
Вранці 31 грудня Ліда встала рано. Одяглася, вийшла на кухню. Андрій сидів за столом, перед ним аркуш паперу. Він щось писав, закреслював, знову писав.
— Доброго ранку, — сказала Ліда.
Він здригнувся, підняв голову: очі червоні, обличчя сіре, щетина.
— Ранок.
Ліда налила воду в чайник, поставила на плиту, сіла за стіл навпроти. Андрій відклав ручку, повернув до неї аркуш.
— Дивись, на аркуші список. Хліб, кефір, сир.
Ліда підвела погляд.
— Що це?
— Список у магазин, — сказав Андрій тихо. Голос був рівним, неживим. — На твою вечерю. Коли гості прийдуть, ти ж будеш у кімнаті. Ось щоб тобі було що поїсти.
Ліда подивилася на список. Три рядки, три продукти.
— Дякую, — сказала вона.
— Будь ласка.
Андрій встав, узяв аркуш, склав навпіл. Поклав перед нею.
— Гості прийдуть о шостій вечора. Можеш зачинитися в спальні раніше, щоб не бентежитися.
— Добре.
Андрій вийшов із кухні. Ліда почула, як він зайшов у ванну, увімкнув воду. Довго стояв під душем. Вона взяла аркуш, розгорнула. Хліб, кефір, сир. Почерк тремтячий, літери нерівні. Ліда склала аркуш назад. Встала, налила окріп у чашку, заварила чай. Сіла назад за стіл.
За вікном йшов сніг. Великий, мокрий, швидко танув на асфальті. Місто готувалося до свята. Десь люди купували подарунки, прикрашали ялинки, складали списки страв. Раділи. Ліда пила чай і дивилася у вікно. У грудях було порожньо, тихо, спокійно.
Вона допила чай, вимила чашку, поставила в сушарку. Взяла телефон, сумку, одяглася. Вийшла з квартири.
Андрій стояв у коридорі, витирав волосся рушником.
— Ти куди? — запитав він.
— До подруги. Повернуся ввечері.
— До подруги? — повторив він. — На Новий рік?
— Так…
Коментування закрито.