— Тому що я не хочу.
Андрій стиснув щелепи.
— Добре, тоді я переїжджаю. Візьму свої речі і поїду.
— Добре.
Він встав, пройшов у спальню, дістав із шафи велику спортивну сумку. Почав складати речі. Ліда стояла у дверях, спостерігала. Андрій кидав одяг у сумку, недбало мнучи. Руки тремтіли. Він не дивився на Ліду.
— Ти пошкодуєш, — сказав він, не обертаючись. — Коли я піду, ти пошкодуєш.
— Можливо, — погодилася Ліда, — тобі буде самотньо, важко і нікому буде прийти по допомогу.
— Впораюся. — Андрій розвернувся до неї. Обличчя червоне, очі блищать. — Я тебе кохав, — сказав він голосом, що зривався. — Чотири роки. Я намагався. Я хотів, щоб тобі було добре.
— Ти хотів, щоб добре було тобі, — виправила Ліда. — А я повинна була обслуговувати твої бажання.
— Це неправда.
— Правда. Ти витратив мої гроші, щоб справити враження на матір. Ти запросив гостей, щоб показати їм, який ти успішний. А я повинна була забезпечити цей спектакль. Безкоштовно.
Андрій стояв, важко дихаючи.
— Я помилився. Один раз. І ти мене за це викреслила.
— Ти помилявся багато разів, — сказала Ліда тихо. — Просто я мовчала. Терпіла. Сподівалася, що ти змінишся. Але ти не змінився. Ти став гіршим.
Андрій шпурнув у сумку останню футболку. Застебнув блискавку. Підняв сумку.
— Гаразд. Іду. Сподіваюся, тобі буде добре самій.
— Мені вже добре, — відповіла Ліда.
Андрій пройшов повз неї, не дивлячись. Вийшов у коридор. Одягнув куртку, черевики. Взяв ключі від квартири. Покрутив їх у руці. Поклав на тумбочку біля дверей.
— Тримай. Я більше не повернуся.
Ліда кивнула.
Андрій відчинив двері. Вийшов на сходовий майданчик. Обернувся.
— Прощавай, Лідо.
— Прощавай.
Двері зачинилися.
Ліда залишилася стояти в коридорі. Слухала, як кроки віддаляються по сходах, як грюкнули двері під’їзду. Потім тиша. Вона підійшла до тумбочки. Взяла ключі. Холодні, металеві, з брелоком у вигляді маленької машинки. Вона подарувала йому цей брелок на день народження два роки тому. Ліда затиснула ключі в долоні. Постояла так кілька секунд. Потім поклала їх назад на тумбочку.
Повернулася на кухню. Сіла за стіл, допила остиглий чай. Встала, вимила чашку. Витерла руки. Подивилася на дубову дошку, притулену до стіни. Підійшла. Взяла її в руки. Важка. Гарна. Марна. Ліда віднесла дошку в комору. Поставила за старими коробками. Подалі від очей.
Повернулася на кухню. Увімкнула чайник знову. Дістала з холодильника залишки сиру. Відрізала шматок хліба. Сіла за стіл. За вікном темніло. Ліхтарі запалилися. Десь далеко гавкав собака.
Ліда їла повільно, маленькими шматочками. Пила чай. Дивилася у вікно. В грудях було порожньо. Тихо. Спокійно.
Вона встала. Вимила посуд. Витерла стіл. Пройшлася по квартирі, вимикаючи світло. Зачинилася в спальні. Лягла на ліжко. Взяла телефон. Відкрила чат з Аллою. Написала: «Він з’їхав».
Алла відповіла відразу: «Нарешті. Як ти?»
Ліда подивилася на повідомлення. Набрала відповідь: «Добре».
Поклала телефон на тумбочку. Заплющила очі. Завтра почнеться нове життя. Без Андрія. Без його претензій. Без його матері. Без його спроб перекласти на неї відповідальність за свої помилки. Просто вона. Одна. У своїй квартирі. У своєму житті.
Ліда повернулася на бік. Підтягнула ковдру до підборіддя. Заснула швидко. Спокійно. Без снів.
9 січня о пів на десяту ранку Ліда прокинулася від тиші. Незвичної, абсолютної тиші. Не було звуку кроків за стіною. Не було кашлю з ванної. Не було скрипу дверей кабінету. Квартира мовчала. Вона встала. Пройшлася по кімнатах. Вітальня порожня, диван застелений. Кабінет — двері відчинені навстіж. На столі пил. У ванній не пахне його гелем для душу. На кухні тільки її чашка в сушарці. Андрія не було.
Ліда заварила каву. Сіла біля вікна. На вулиці йшов мокрий сніг. Сірий і безрадісний. 9 січня. Свята закінчилися. Місто прокидалося після тривалого похмілля, поверталося до роботи, до рутини. Ліда пила каву маленькими ковтками. В грудях було порожньо, але спокійно. Ніби щось важке, що тиснуло роками, нарешті зникло. Вона могла дихати на повні груди.
Телефон завібрував на столі. Ліда глянула на екран. Андрій. Повідомлення: «Лідо, мені потрібно забрати решту речей. Можна зайти сьогодні ввечері?»
Ліда дивилася на екран кілька секунд. Потім набрала відповідь: «Можна. Після шостої. Я буду вдома». Відправила. Поклала телефон. Допила каву.
Андрій прийшов рівно о шостій. Ліда відчинила двері. Він стояв на порозі з порожнім рюкзаком, у старій куртці, обличчя сіре, очі не підводить. Вона відступила вбік, пропускаючи його.
— Дякую, — буркнув він і пройшов у спальню.
Ліда залишилася в коридорі. Слухала, як він відкриває шафу, дістає речі, складає в рюкзак. Звуки були тихі, обережні, ніби він боявся потривожити простір. Через десять хвилин він вийшов. Рюкзак набитий, на плечі висить сумка зі взуттям. Андрій зупинився біля дверей.
— Це все, — сказав він. — Більше нічого не залишилося…
