Що робити, якщо за вашою спиною хтось розпорядився вашою гостинністю? Напередодні Нового року на порозі дому вже стоять гості, яким наобіцяли гостину горою, але замість накритого столу на них чекає крижане розчарування і незручна правда.
Ліда стояла біля кухонної раковини, викручуючи ганчірку, і дивилася на нову обробну дошку. Масивна, дубова, з гарним малюнком волокон, вона лежала посеред столу як артефакт, що раптово матеріалізувався з іншої реальності. Вранці її тут точно не було. Ліда пам’ятала кожну річ на цій кухні, пам’ятала, скільки коштувала кожна каструля, кожна ложка, а ось цю дошку вона не купувала. Вона провела долонею по холодній поверхні: дерево було гладеньким, відшліфованим до шовковистості. Дорого. Занадто дорого для їхнього бюджету.
Ліда відчула, як усередині щось стиснулося — не від радості, а від тривоги, ніби хтось чужий увійшов у її простір, переставив меблі й пішов, не пояснивши навіщо.
— Подобається? — Андрій виник у дверному отворі, сяючий, у новій сорочці. Він широко посміхався так, як посміхаються люди, які щойно зробили щось велике і чекають на захоплення.
— Це ти? — Ліда повернулася до нього, намагаючись тримати обличчя рівним.
— Ну звісно я! Маленький аванс до свята. — Він підійшов, обійняв її за плечі. — Ти ж у мене чарівниця на кухні, ось нехай буде гідний інструмент для кулінарних шедеврів.
Його тон був занадто бадьорим, жест — занадто широким. Ліда відчувала фальш у кожному слові, але не могла пояснити, у чому саме вона полягає.
— Дякую, — видавила вона, натягуючи посмішку. — Гарна.
— От і чудово. — Андрій цмокнув її в маківку і відпустив. — Я пішов, у мене зідзвон. Ти тут впораєшся?
— Впораюся.
Вічне питання. Ліда завжди справлялася. Вона кивнула, і Андрій зник за дверима вітальні. За секунду звідти долинули звуки комп’ютера, що вмикається, і його приглушений голос:
— Так, привіт, я підключився.
Ліда залишилася сама на кухні. Вона знову подивилася на дошку. Цінник був відірваний акуратно, але на зворотному боці залишився слід від наклейки — липкий квадратик. Ліда потерла його нігтем. Слід не піддавався. Дошка відчувалася не як подарунок. Вона відчувалася як доказ.
Увечері, коли Андрій пішов на зустріч із друзями, Ліда відкрила ноутбук і зайшла в банківський застосунок. Звичка перевіряти рахунки стала в неї другою натурою після того, як три роки тому вона зрозуміла, що Андрій сприймає гроші як щось абстрактне, що не потребує обліку. Іпотека, комуналка, продукти, бензин… Ліда вела таблицю, куди заносила кожну статтю витрат. Квартира була оформлена на них обох, але початковий внесок — 2 мільйони — вона внесла сама, продавши бабусину дачу під Дніпром. Андрій тоді пообіцяв, що платитиме половину щомісячного внеску. Обіцянка протрималася чотири місяці, потім у нього «почалися проблеми з проєктом», потім «затримали оплату», потім щось ще. Ліда мовчки взяла на себе всю іпотеку. І комуналку. І продукти.
Вона дивилася на цифри на екрані. Зарплатна картка — її. Накопичувальний рахунок — їхній спільний, але поповнювала його тільки вона. На ньому лежало 80 тисяч. Результат трьох місяців жорсткої економії. Ліда відкладала на літню відпустку. Хотіла поїхати до моря, в Одесу, винайняти будиночок подалі від натовпу туристів. Вона вже знайшла варіанти, зберегла посилання.
Андрій заробляв, але нестабільно. Фриланс-дизайнер: то густо, то пусто. Коли густо, він купував собі нові кросівки, новий телефон, вечеряв із друзями в ресторанах. Коли пусто, Ліда затикала дірки.
Вона закрила ноутбук і подивилася у вікно. За склом падав мокрий сніг, танув на асфальті. До Нового року залишалося кілька днів. Ліда не любила це свято. Занадто багато очікувань, занадто мало радості. Завжди здавалося, що всі навколо грають у щастя, а вона одна бачить декорації.
Телефон завібрував на столі. Ліда глянула на екран. Тамара Ігнатівна. Свекруха. Ліда взяла слухавку, заздалегідь готуючись до звичного напруження.
— Алло, Тамаро Ігнатівно.
— Лідочко, привіт, люба, — голос свекрухи був медовим, обволікаючим. — Як справи? Як здоров’я?
— Дякую, все добре.
— Ну й чудово. Андрійко вдома?
— Ні, він вийшов.
— Зрозуміло. — Пауза. Ліда знала ці паузи: за ними завжди слідувало щось неприємне. — Слухай, я от усе думаю, як ви там, у вашому палаці. Квартира ж яка шикарна, Андрійко все хвалиться.
Ліда стиснула губи. «У вашому палаці». «Андрійко хвалиться». Свекруха ніколи не втрачала нагоди нагадати, що квартира — це нібито заслуга її сина, а не Ліди.
— Живемо нормально, — відповіла Ліда нейтрально.
— А готуєтеся до свята? Я от учора була в Іри, вона вже все закупила, холодильник забитий. Каже, буде і холодець робити, і заливне. А ти що готуєш?
— Поки не вирішила.
— Як не вирішила? — у голосі свекрухи прозвучала нотка здивування, що межувала з докором. — Лідочко, до Нового року тиждень з копійками. Ти ж знаєш, у магазинах потім усе розкуплять.
— Встигну, — сказала Ліда коротко.
— Ну-ну. — Тамара Ігнатівна явно залишилася незадоволена відповіддю. — А ви як зустрічати будете? Удвох?
Ось воно. Ліда насторожилася.
— Так, удвох.
— Ой, як сумно. Молоді, а сидите як старі. — Свекруха зітхнула театрально. — Ми от з Геною та Ірою думали зібратися всією родиною. Давно не бачилися. От було б чудово! По-сімейному, за великим столом. Пам’ятаєш, як раніше, в радянські часи? Усі разом, шумно, весело. А зараз усі розбрелися…
Ліда мовчала. Вона відчувала, як свекруха промацує ґрунт, готуючись до атаки.
— Гаразд, не буду тебе відволікати. Передавай Андрійку, хай подзвонить матері. — Голос став трохи холоднішим. — Цілую.
Ліда поклала слухавку і видихнула. Все зрозуміло. Тамара Ігнатівна вже щось задумала. Вона ніколи не дзвонила просто так.
Наступного дня Ліда збиралася оплатити комунальні послуги і відкрила банківський застосунок. Зайшла на накопичувальний рахунок. Цифри на екрані на секунду перестали сприйматися. Ліда кліпнула, оновила сторінку.
Нуль грошей. Ні, не нуль. Триста є. Залишок після списання. Вісімдесят тисяч зникли.
Ліда похолола. Руки затремтіли. Вона клікнула на історію операцій. Вчора, о п’ятнадцятій годині двадцять три хвилини. Переказ на картку Андрія Сергійовича Крилова. Вісімдесят тисяч.
Вона сиділа нерухомо, дивлячись в екран. У голові пульсувала одна думка: він узяв усі гроші. Без дозволу. Без попередження. Просто взяв і перевів собі на картку.
Двері в передпокої грюкнули. Андрій повернувся…
Коментування закрито.