— прошепотів Ігор.
— Так. Але дівчинку до того часу вже усиновили. Жінка залишила адресу, пообіцяла повернутися. Але більше її ніхто не бачив.
Ігор стиснув фотографію так сильно, що пальці побіліли.
— Цю жінку… Ви пам’ятаєте її обличчя?
Медсестра заплющила очі:
— Чорне волосся, сумні очі. І знаєте… — Вона зам’ялася. — Нещодавно я бачила схожу. Працює десь поблизу.
Ігор зрозумів усе. Це була Ольга.
Він вийшов на вулицю. Сніг хрустів під ногами. В грудях вирувала буря. Значить, Лідія збрехала. Його донька — прийомна. А Ольга все знала і мовчала.
По дорозі додому він не міг заспокоїтися. Перед очима стояли кадри: Лідія — хвора, її тихий погляд. Олена — з її холодною усмішкою. Альона — з її беззвучним плачем. І Ольга — завжди поруч. Завжди готова захистити дівчинку.
Коли він повернувся, особняк зустрів його тишею. Олена сиділа в вітальні з келихом вина, ніби чекала.
— Ну? — спитала вона. — Знайшов те, що шукав?
— Замовкни! — різко кинув Ігор.
Вона засміялася:
— Тепер ти розумієш, що твоя донька — не твоя? Може, пора визнати правду й позбутися цього тягаря?
