— думав він.
Він встав, підійшов до вікна. Надворі спав місто. Рідкі вогні відбивалися в небі. Ігор згадав, як одинадцять років тому його перша дружина Лідія народила Альону в приватній клініці. Тоді він був у відрядженні в іншому місті.
Лідія лише сказала: «Все пройшло добре, дитина здорова».
Але чому пам‘ять про ті дні зараз здавалася туманною, ніби в ній ховався провал? Він знову подивився на фотографію. У кутку проглядала печатка старої дитячої лікарні. Лікарні, у якій, як він смутно пам‘ятав, Лідія ніколи не була.
Ігор важко видихнув. Він мусив дізнатися правду. Він підвівся й тихо направився в кімнату Ольги.
Двері були прочинені. На скромному ліжку спала Альона, притиснувшись до домробітниці. Маленька долоня стискала край її сукні, ніби боялася відпустити.
Ольга не спала. Сиділа на краю ліжка, задумливо дивлячись в одну точку.
— Чому… — почав Ігор, але замовк, боячись розбудити дитину. — Чому вона тягнеться до тебе більше, ніж до інших?
Ольга підвела на нього очі. У них відбивалася втома і ще щось — біль.
— Тому що я її не ображаю, — відповіла вона тихо. — Я слухаю її мовчання.
Ці слова вдарили сильніше за будь-який крик. Ігор сів на стілець поруч.
— Скажи мені чесно, ти знаєш, звідки у неї ця фотографія?
Ольга опустила погляд. Мить вагалася, потім промовила:
— Я… не повинна говорити, але, можливо, настав час.
Вона відчинила шухляду тумбочки і дістала старенький блокнот з дитячими малюнками. Протягнула Ігорові.
— Вона малює?
