— Бачите? Вона сама все вирішила. Ми — родина.
Ольга усміхнулася крізь сльози.
Тієї ночі Ігор довго не міг заснути. Він думав про Лідію, про її лист, про те, як вона просила його захистити Альону і не відштовхувати Ольгу. Він зрозумів: виконуючи її прохання, він знайшов не тільки правду, а й нову силу — жити заради доньки і заради родини, яка народжувалася просто зараз.
Альона спала в сусідній кімнаті, тримаючи ведмедика, з якого колись випав лист. На її обличчі була усмішка, спокійна, справжня. Ігор прошепотів у тиші:
— Дякую тобі, Лідія. Я обіцяю: наша донька буде щаслива.
І в його серці вперше за довгі роки воцарився мир.
