Надія Іванівна довго дивилася на нього тим самим поглядом, який, здавалося, проникав у саму суть душі.
— Є спосіб, — нарешті сказала вона. — Але тобі він не сподобається.
— Який? Говоріть.
— Тест ДНК. Офіційний. З документами, печатками. Щоб Катя побачила чорним по білому: ти її батько. Не самозванець, не шахрай. Батько.
— Я готовий, — швидко сказав Андрій. — Хоч завтра зранку.
— Але цього замало, — продовжила вмираюча. — Потрібно, щоб вона погодилася на тест. А для цього потрібно, щоб хтось її вмовив. Хтось, кому вона довіряє беззастережно.
— Ви?
— Я буду мертва через тиждень. — Надія Іванівна вимовила це буденно, немов говорила про прогноз погоди. — Але перед смертю я можу написати їй листа. Розповісти все. Про тебе, про Оксану, про те, чому мати приховувала правду стільки років. Катя любить мене. Вона повірить.
Андрій відчув, як до горла підступає гарячий клубок.
— Ви б зробили це? Для мене?
— Не для тебе, дурню, — відрізала стара, зібравши залишки сил. — Для Каті. Вона заслуговує знати правду. І заслуговує на батька, нехай і такого непутящого, як ти.
Ніна дістала зі своєї сумки конверт — старий, пожовклий від часу.
— І ще дещо, — сказала вона. — Оксана залишила це перед смертю. Просила передати Каті, коли прийде час. Я зберігаю вісім років.
Андрій подивився на конверт. На ньому почерком, який він смутно пам’ятав, було виведено: «Доньці моїй. Коли вона буде готова».
— Віддам їй разом із листом Наді, — сказала Ніна, прибираючи конверт назад. — Після похорону.
— Тут вся правда, — прохрипіла Надія Іванівна. — Все, що Оксана не наважилася розповісти при житті. У тому числі про тебе. Про ту ніч. Про те, чому вона не стала тебе шукати і псувати тобі життя.
— Я… — Він не міг підібрати слів подяки. — Дякую. Я не заслуговую на це.
— Заслуговуєш чи ні — це Каті вирішувати, — перебила її стара. — Твоє завдання — дати їй можливість вибору. А тепер іди. Мені потрібно відпочити. І листа написати, поки сили є.
Андрій вийшов із пансіонату. Вечірнє сонце золотило дахи будинків, десь безтурботно співали птахи. Світ продовжував жити своїм життям, не підозрюючи про маленькі трагедії і великі надії, які розгорталися за стінами обшарпаної будівлі. Він сів у машину і довго сидів, не заводячи двигун. Але одну річ він зрозумів точно: Надія Іванівна права. У нього є шанс. Останній, крихкий, як скло, шанс, але шанс. І він не має права його упустити.
Надія Іванівна померла через п’ять днів. Андрій дізнався про це від Ніни: вона зателефонувала рано-вранці, коли за вікном ще тільки займався світанок.
— Пішла вночі, — сказав глухий, втомлений голос у трубці. — Тихо пішла. Уві сні. Катя була поруч до кінця.
Андрій сидів на краю ліжка, не в силах поворухнутися. Він знав, що це станеться. Готувався морально. Але все одно новина вдарила під дих.
— Лист? — запитав він. — Вона встигла написати листа?
— Встигла. Я передам Каті після похорону. Разом з Оксаниним.
— Я можу прийти? На похорон?
Довга, важка пауза.
— Не варто. Катя і так на межі зриву. Якщо побачить тебе там, може не витримати. Почекай. Дай їй час виплакатися.
Андрій хотів заперечити, але зрозумів, що Ніна права. Зараз не час для його амбіцій. Зараз час для Каті — оплакати бабушку, єдину близьку людину, яка у неї залишилася на цьому світі.
— Добре, — сказав він смиренно. — Я почекаю.
Чекати виявилося нестерпно. Андрій повернувся до роботи — вперше за три тижні з’явився в офісі. Дмитро зустрів його з погано прихованим полегшенням.
— Слава Богу! Я вже думав, ти зовсім зник із радарів. Контракт із німцями ледь врятували, довелося попітніти. Пробач за прямоту.
Андрій міцно потиснув другу руку.
— Були… складні особисті обставини.
— Та жінка? Донька?
Коментування закрито.