Вероніка залишилася наодинці з дзеркалом і діамантами, що коштували більше, ніж її річний заробіток у тому, колишньому житті. Хоча ні, в колишньому житті вона отримувала по півтори, а у вдалі дні й по дві тисячі доларів за зміну, тож кольє потягнуло б місяців на півтора хорошого завантаження, не більше.
Коли кроки чоловіка остаточно стихли, вона відчинила шафу і, відсунувши стос вовняних светрів, які він теж обирав сам, дістала дерев’яну скриньку з різьбленою кришкою. Подарунок матері на закінчення університету.
Усередині лежало її справжнє обличчя, її справжня біографія, захована від чоловіка так ретельно, що він навіть не підозрював про її існування. Червоний диплом перекладацького факультету Державного університету з відзнакою з усіх спеціальних дисциплін. Сертифікат DAAD з готичним шрифтом заголовка і гербом Гайдельберзького університету. Акредитації синхроніста з логотипами міжнародних економічних форумів та енергетичних гігантів. Фотографія в тонкій рамці з молодою жінкою в строгому костюмі поруч із німецьким послом на прийомі на честь відкриття торгового представництва. І окремо, у прозорому файлі, потертий бейдж із блакитною емблемою ООН та її ім’ям, набраним офіційним шрифтом міжнародних документів.
Вісім мов на професійному рівні: німецька, французька, англійська, японська, італійська, іспанська, китайська та жестова мова, яку вона вивчила факультативно, бо викладач казав, що справжній перекладач повинен уміти працювати з будь-якою аудиторією. Три з них — з ганноверським, кансайським і тосканським акцентами, тому що професори вважали, що хороший синхроніст зобов’язаний підлаштовуватися під регіональні особливості мови, вловлювати діалектні нюанси, відчувати різницю між берлінською і мюнхенською вимовою.
Вероніка провела пальцем по глянцевій поверхні диплома і згадала санаторій у горах, соснове повітря, хрускіт снігу під ногами і власне відображення у вікні палати — бліде, змучене, порожнє.
Вона приїхала туди понад десять років тому, розбита, випотрошена, втративши дитину на четвертому місяці після трьох конференцій поспіль, після низки нічних перельотів між часовими поясами, після тижнів, коли вона спала по 4 години на добу і харчувалася кавою з автоматів. Лікарі казали, що організм не витримав навантаження. Вона казала собі: «Ти вбила його роботою, своїми амбіціями, своїм бажанням бути найкращою».
Артур з’явився тоді як рятівник — уважний, щедрий, засипав її квітами та обіцянками, клявся захистити від усіх тривог світу і подбати про неї так, як вона того заслуговує. Вона не помітила моменту, коли «захистити» перетворилося на «замкнути», коли «подбати» стало означати «вирішувати за неї», коли його любов обернулася тотальним контролем над кожним її кроком, кожним словом, кожним подихом.
Він познайомився з нею вже зламаною, у депресії, яка відмовилася від кар’єри заради здоров’я, і вирішив, що такою вона була завжди: тихою, слухняною, вдячною за кожну подачку. Йому було зручніше думати, що дружина — колишня секретарка, яка трохи знала мови, випадково витягнула щасливий квиток у лотереї життя. Він не цікавився, чим вона займалася до зустрічі з ним. Ким працювала, чого досягла? Усе це залишилося за межами його цікавості. Йому було зручніше не знати, зручніше вважати її порожнім місцем.
Вероніка закрила скриньку і прибрала її назад, за стос светрів, туди, де Артур ніколи не став би шукати, бо сам туди речі не клав. Потім підійшла до дзеркала, дістала з косметички темно-червону помаду — подарунок самій собі на минулий день народження, таємний, неузгоджений, куплений крадькома в торговому центрі, — і акуратно провела по губах, дивлячись, як змінюється обличчя, як з’являється в ньому щось від колишньої Вероніки. Це був її маленький бунт, крихітний акт непокори, який Артур, можливо, навіть не помітить, але який вона сама відчуватиме весь вечір.
Вона подивилася на своє відображення: бежева сукня, діамантове кольє, темно-червоні губи. І звук дверей, що зачинялися за чоловіком, здався їй передвістям чогось неминучого, тектонічного зсуву, який уже почався і який неможливо зупинити.
У салоні Bentley пахло шкірою та одеколоном чоловіка — важким, амбровим, таким же самовпевненим, як його власник, що заповнював собою весь простір і не залишав місця нічому іншому. Артур дивився у вікно на вогні центрального проспекту, що пропливали повз, на снігові вихори у світлі ліхтарів, на темні силуети і диктував правила, не повертаючи голови. Навіщо дивитися на дружину, коли можна дивитися на місто, яке він вважав майже своїм?
— Тримаєшся ліворуч від мене. Не попереду, не позаду, ліворуч, на півкроку. Коли я розмовляю з кимось важливим, не втручаєшся, не коментуєш, не робиш розумне обличчя. Якщо до тебе звернуться безпосередньо — посміхаєшся, киваєш, кажеш «так-так, звичайно». Нічого більше. Зрозуміла?
— Добре.
— Каріна буде перекладати. Вона, між іншим, престижну академію закінчила, дві мови знає, не те що сільські баби на кшталт тебе. З нею можна не червоніти перед іноземцями.
Вероніка мовчки дивилася на снігові вихори за вікном, на вогні міста, що миготіли сумними метеорами, на своє розмите відображення у склі. Місяць тому вона перевірила виписку за його карткою. Не спеціально: конверт лежав на столі в кабінеті, а вона зайшла забрати чашку, і погляд випадково впав на рядки з сумами. Столичний ЦУМ, ювелірний бутик, браслет Cartier за десять тисяч доларів. Дата покупки збігалася з його останнім відрядженням. Вона ніколи не бачила цей браслет, отже, він призначався не їй.
— Ти мене взагалі чуєш?
Коментування закрито.