Чотири години я боролася за життя п’ятирічного хлопчика, запізнилася на власне весілля, і двадцять людей із сім’ї нареченого перегородили мені шлях. «Забирайся, син уже одружився з іншою!» Але коли вони дізналися, чию дитину я врятувала, все змінилося. О п’ятій ранку телефон розірвав тишу ординаторської, і Таїсія Вишневська підскочила на продавленому дивані, ще не розуміючи, де знаходиться і чому так гуде голова після тригодинного рваного сну. За вікном стояла непроглядна дніпровська темрява, а в коридорі вже гриміли каталки та чиїсь квапливі кроки. Хтось кричав «швидше, швидше» тим особливим голосом, яким кричать лише в екстрених випадках.
Вона накинула халат, вибігла до приймального покою і побачила завідувача Максима Юрійовича Абраменка, який стояв біля стійки реєстратури з таким обличчям, з яким зазвичай повідомляють про катастрофи. «П’ятирічний, розрив селезінки, ДТП вночі на трасі», — він говорив швидко, ковтаючи закінчення. — «Усі на викликах, Таїсіє Сергіївно, зможеш?» Вона кивнула, не роздумуючи ні секунди, хоча десь у глибині свідомості промайнуло: весілля, банкетний зал, мама, якій обіцяла бути бездоганною нареченою, Регіна Валеріївна з її вічним невдоволенням. «Зможу», — відповіла вона. «Ти ж сьогодні…» — Максим Юрійович зам’явся. «Встигну», — відрізала вона, вже прямуючи до операційної.
У коридорі хірургічного відділення метушився чоловік у дорогому одязі, великий, але з абсолютно розгубленим поглядом людини, у якої земля пішла з-під ніг. На каталці лежав хлопчик, настільки блідий від крововтрати, що здавався виліпленим з воску. Таїсія на ходу вивчала показники, які їй тицяли медсестри, і всередині все стискалося від тривоги: ще десять хвилин зволікання, і рятувати буде нікого. Операція тривала чотири години. Чотири години, протягом яких не існувало нічого, крім операційного поля, крім тонких дитячих судин, крім монотонного писку апаратури.
Спина нила так, що хотілося зігнутися навпіл, шия змокріла, а пальці на третю годину почали зрадницьки тремтіти від напруги. Але вона не дозволяла собі думати ні про що, крім цього маленького тіла на столі, крім розірваних судин, які потрібно було зашити міліметр за міліметром, з тією вивіреною точністю, якої її вчили роками. Коли анестезіолог вимовив «тиск стабілізувався», Таїсія видихнула так глибоко, ніби сама не дихала всі ці години. «Молодець!» — Максим Юрійович ляснув її по плечу вже в коридорі, коли вона стягувала рукавички та маску. — «Витягла хлопчину. Тепер біжи на своє весілля».
Медсестра Ірина Шевченко наздогнала її біля ординаторської і сунула в руки телефон. Екран ряснів пропущеними викликами з незнайомих номерів, напевно, від родичів нареченого, які вже зібралися в банкетному залі й чекали на наречену. «Там чоловік двадцять дзвонило, не менше», — Ірина дивилася зі співчуттям. «Ти ж сьогодні… знаю, дякую», — Таїсія не стала передзвонювати, пояснювати телефоном було безглуздо, та й часу не було. Вона переодягалася прямо тут, в ординаторській, застібаючи ґудзики весільної сукні пальцями, що не гнулися від утоми, плутаючись у дрібних гачках на спині. Сукня була проста, без кринолінів і вишивки, вона вибирала її спеціально, щоб можна було одягнути самій, без сторонньої допомоги, і тепер раділа цій передбачливості.
На макіяж не залишилося ні хвилини, зібрала волосся у хвіст, витерла обличчя вологими серветками, намагаючись хоч якось привести себе до ладу після чотирьох годин в операційній, і побігла на парковку до своєї старенької машини, яка, на щастя, завелася з першого разу. Дорогою через усе місто, від проспекту Поля до центру, вона подумки репетирувала пояснення для Регіни Валеріївни, майбутньої свекрухи. Ця жінка і в кращі часи дивилася на неї як на прикре непорозуміння, як на випадкову перешкоду в житті свого дорогоцінного сина. Аркадій зрозуміє, переконувала себе Таїсія, маневруючи в потоці машин, перелаштовуючись з ряду в ряд, він же сам казав, що пишається моєю роботою, він стане на мій бік….
Коментування закрито.