Іван перестав ходити туди щодня: занадто багато народу, занадто шумно. Йому потрібна була тиша, щоб розібратися з тим, що відбувалося у нього в голові. У суботу ввечері в двері постукали. Іван відкрив і побачив на порозі трьох чоловіків. Геннадій Павлович, колишній голова сільради, стояв попереду, огрядний, з червоним обличчям і витріщеними очима. Поруч двоє молодших, обидва в шкіряних куртках, обидва з напруженими обличчями.
— Покровський, поговорити треба, — сказав Геннадій Павлович, не вітаючись. — Пустиш? Іван мовчки відступив убік, пропускаючи їх. Чоловіки увійшли, струшуючи з черевиків бруд, і зупинилися посеред кімнати. Пахло від них тютюном і чимось кислим — мабуть, уже встигли випити. — Сідайте, — запропонував Іван, указуючи на стільці біля столу.
— Та ми постоїмо, — відмахнувся Геннадій Павлович, засунувши руки в кишені. — Справа швидка. Слухай, Покровський, ти ж мужик розумний, лісник, шанована людина в селі. Ось і поговорити прийшли. Іван схрестив руки на грудях, чекаючи продовження. — Ця ваша статуя, — продовжив Геннадій Павлович, поморщившись, — дурить людям мізки. Зовсім з розуму посходили: моляться, свічки палять, про чудеса базікають.
Мракобісся, одним словом. Треба цю справу припинити, поки не пізно. — Що саме припинити? — запитав Іван спокійно, хоча серце вже билося частіше. — Статую прибрати, — відповів один із молодших, крутячи в руках сигарету. — Закопати, заховати, в музей здати — неважливо. Головне, щоб народ заспокоївся. Іван подивився на них усіх трьох, потім повільно похитав головою.
— Статуя нікому не заважає, — сказав він тихо. — Люди приходять добровільно. Ніхто їх не змушує. Геннадій Павлович ступив вперед, нависаючи над Іваном всією своєю огрядною тушею. — Покровський, — вимовив він повільно, ніби пояснюючи дитині. — Ти що, теж повірив у ці казки? Ти ж партійним був, у партії перебував. А тепер що, у попи мітиш? Іван відчув, як щось всередині нього клацнуло.
Він випрямився, дивлячись Геннадію Павловичу прямо в очі. — Я на власні очі бачив, як хлопчик пішов, — сказав він твердо. — Він не міг ходити. Лікарі сказали, що ніколи не зможе. А після молитви біля статуї він побіг. Поясни мені це, Геннадію Павловичу. Поясни логічно. — Обман, — буркнув молодший, сплюнувши вбік. — Або помилка лікарів. Хіба мало що буває.
— Я був там, — повторив Іван вперто. — Я бачив ортопедичні апарати. Бачив милиці. І бачив, як він біг без жодного обману. Геннадій Павлович побагровів. Кулаки його стиснулися, і на мить Івану здалося, що той зараз вдарить його. Але старий функціонер стримався, тільки важко задихав. — Значить, не допоможеш, — видавив він крізь зуби. — Ну і ладно. Ми і без тебе впораємося.
Знайдемо спосіб прибрати цю дурницю. І не скаржся потім. Він розвернувся і вийшов, хлопнувши дверима так, що скло затремтіло. Двоє інших пішли за ним, кинувши на Івана недобрі погляди. Іван залишився один у тиші свого будинку. За вікном шумів вітер, десь скрипнула хвіртка, залаяла собака — звичайні вечірні звуки. Але всередині у нього все кипіло.
Він сів за стіл, поклав голову на руки і спробував заспокоїтися. Руки тремтіли. Не від страху, від злості. Він не звик злитися, не звик відстоювати щось, боротися за щось. Все життя він плив за течією, не висовувався, не сперечався. А тепер ось встав на захист дерев’яної статуї проти колишніх чиновників. Смішно, якщо подумати. Але він згадав обличчя Людмили Сергіївни, її сльози радості.
Сміх хлопчика, який вперше в житті біг без милиць. І зрозумів, що відступати не може. Не хоче. Ніч він не спав: лежав на ліжку, дивився в стелю і думав. Згадував слова Валентини Андріївни про те, що він тут багато зробить, навіть сам не знає, наскільки багато. Тоді він посміявся над цими словами, а тепер вони здавалися пророчими. Може, і правда він щось повинен зробити. Не знає що, не розуміє як, але повинен.
Ранок зустрів його холодним туманом і запахом сирої землі. Іван умився крижаною водою з колодязя, випив міцного чаю і пішов до ділянки. Народу там уже зібралося чоловік двадцять: старі молилися, жінки прибирали вчорашнє листя, діти бігали між лавками. Іван підійшов до Марії Петрівни, яка поливала квіти зі старої лійки. — Маріє Петрівно, — сказав він тихо, щоб не сполохати інших. — Вчора до мене люди з сільради приходили.
Хотять статую прибрати. Старенька випрямилася, притиснувши лійку до грудей. — Як прибрати? — перепитала вона, нахмурившись. — Навіщо? — Кажуть, мракобісся розводимо, — знизав плечима Іван. — Сказали, що знайдуть спосіб. Марія Петрівна поставила лійку на землю і подивилася на статую, потім на Івана. — І що тепер? — запитала вона просто.
— Тепер треба захищати, — відповів Іван, дивуючись тому, як впевнено це прозвучало. — Будемо чергувати по черзі. Цілодобово. Не дамо прибрати. — Правильно, — кивнула Марія Петрівна. — Я перша запишуся. І чоловіка свого приведу. Слово за слово, і через годину у Івана вже був список із п’ятнадцяти осіб, готових чергувати біля статуї. Михалич приніс стару розкладачку і термос із чаєм, хтось притягнув ліхтар на батарейках, хтось ковдру.
До вечора ділянка нагадувала невеликий табір. Люди сиділи біля багаття, яке розвели для тепла, пили чай, розмовляли напівголосно. Іван стояв поруч, дивлячись на вогонь, і відчував, що щось змінилося. Не в селі, а в ньому самому. Він більше не був самотнім лісником, який ховається від життя на краю села. Він став тим, хто захищає, тим, за ким йдуть люди, тим, хто приймає рішення.
І це було дивно і страшно, але водночас правильно. Сніг випав у середині грудня — тихо, несподівано, за одну ніч, укривши Тарасівку білим покривалом. Іван прокинувся від незвичної тиші і визирнув у вікно. Світ став чистішим, світлішим, ніби хтось стер весь бруд і почав заново. Статуя на ділянці стояла засипана снігом, але все одно була видна здалеку — темна пляма серед білизни. Людей стало менше, зима не сприяла довгим прогулянкам, але все одно приходили щодня.
Розчищали сніг навколо статуї, приносили ялинові гілки, ставили свічки в скляних банках. У суботу, коли Іван колов дрова біля сараю, до хвіртки під’їхала машина. Старенькі «Жигулі», побиті часом і дорогами. З них вийшла жінка років п’ятдесяти п’яти, закутана в довге пальто і хутряну хустку. Іван упізнав її не відразу. Тітка Анна Іванівна, сестра його померлої матері, яку він бачив востаннє років десять тому.
— Ваню! — гукнула вона, пробираючись по снігу до хвіртки. — Це ти? Іван встромив сокиру в колоду, витер руки об штани і пішов назустріч. — Тітко Ганно? — перепитав він, відкриваючи хвіртку. — Звідки ви? — З центру, — відповіла вона, обіймаючи його міцно. — Чула про вашу статую. Хотіла подивитися. І з тобою поговорити.
Він провів її в будинок, розтопив піч, поставив чайник. Запахло сухими дровами і м’ятою. Тітка дістала з сумки пакетик трав’яного чаю. Вони сиділи за столом, чекаючи, поки закипить вода, і Іван відчував, як наростає напруга. Тітка Ганна приїхала не просто так, у неї було щось важливе. — Ти сильно змінився, — сказала вона, розглядаючи його уважно. — Подорослішав. Обличчя інше стало.
— Роки йдуть, — знизав плечима Іван, наливаючи окріп у чашки. — Не тільки роки, — похитала головою тітка Ганна, опускаючи чайний пакетик у воду. — Я чула, що ти цією статуєю займаєшся. Захищаєш її. — Хто вам сказав? — здивувався Іван. — Люди кажуть, — посміхнулася вона. — Новини швидко розносяться. Мені подруга розповіла, вона з сусіднього села.
Каже, що у вас там чудеса кояться. Іван промовчав, дивлячись у свою чашку. Чай пах м’ятою і чимось ще, липою, може бути. Тітка Ганна помовчала, потім дістала з сумки старий шкіряний конверт. Потертий, з жовтими від часу плямами. Поклала його на стіл і довго дивилася на нього, ніби роздумувала. — Я привезла дещо, — сказала вона тихо. — Давно хотіла показати, але весь час відкладала…
Коментування закрито.