— Не треба, синку, — відгукнулася вона, не обертаючись. — Я дорогу знаю. Ти краще за святинею приглянь.
Вона зникла за рогом будинку культури, і Іван залишився один. Один зі статуєю, лопухами і дивним відчуттям, яке ніяк не минало. Він стояв посеред ділянки, дивився на Богоматір і відчував, як по спині знову повзуть мурашки. Це було дурно, зовсім дурно. Шматок дерева не може впливати на людину, не може викликати тремтіння в руках і прискорене серцебиття. Це все вигадки, релігійне мракобісся, про яке йому розповідали в школі.
Але руки все ще тремтіли. Іван розвернувся і швидко пішов геть, сунувши руки в кишені. Сонце хилилося до заходу, повітря ставало прохолоднішим, десь вдалині хтось колов дрова, і мірні удари сокири розносилися по селу. Вдома він умився холодною водою з-під крана, заварив міцний чай і сів біля вікна. Звичайний вечір, звичайний будинок, звичайне життя. Але відчуття не минало.
Воно сиділо десь під ребрами, важке і незрозуміле, і не давало спокою. Іван згадав, як тримав мішок, як під пальцями відчувалася тверда гладка поверхня статуї, як хвиля пройшла крізь нього в той момент, коли мішок відкрився. Згадував, як бабуся дивилася йому в очі і казала, що він тут багато зробить. Чоловік потер обличчя долонями, намагаючись прогнати марення. Завтра все мине, забудеться, повернеться звичайне життя: ліс, обхід, тиша.
Жодних святинь, жодних дивних бабусь із пророцтвами. Але коли він ліг спати, заплющив очі і спробував заснути, перед ним все одно стояло темне обличчя Богоматері, що дивилося крізь нього кудись углиб, туди, де він сам боявся заглядати. Тиждень минув швидко і буденно, як завжди наприкінці літа. Іван обходив ліс, позначав дерева під вирубку, ремонтував огорожу біля кордону — звичайні справи, які не потребували роздумів. Статую він намагався не згадувати, хоча пару разів проходив повз ту ділянку.
Вона стояла там само, серед лопухів, нерухома і мовчазна, нічого не змінилося. Він майже переконав себе, що все те дивне відчуття було викликане втомою і спекою. Просто мозок зіграв з ним жарт, таке буває. У суботу Іван зайшов у магазин за хлібом і сірниками. Магазин був єдиний на всю Тарасівку: маленький, задушливий, з облупленими полицями і скрипучими мостинами. Продавчиня Тамара, жінка років п’ятдесяти з фарбованим рудим волоссям, стояла біля вікна і жваво розмовляла з сусідкою Зінаїдою.
— Ну, я ж кажу, не змогли підняти! — розповідала Тамара, перебираючи монети в касі. — Вітька і Серьога вчора ввечері пішли туди. Думали статую цю на металобрухт здати, бо грошей на спиртне не було. Іван завмер біля прилавка з консервами, прислухаючись.
— І що? — запитала Зінаїда, спершись на прилавок. — А нічого, — хмикнула Тамара. — Не змогли зрушити вдвох. Серьога потім у тверезому стані казав, ніби вона до землі приросла: штовхали, тягнули — нуль. Плюнули і пішли.
— Може, п’яні були? — припустила Зінаїда, хитаючи головою. — Серьога тверезий був, я точно знаю. У нього дружина зарплату відібрала, — заперечила Тамара. — Ваня Покровський з бабусею ніс, а два мужики здорові підняти не можуть. Дивно, правда? Іван підійшов до каси, поклав хліб і сірники на прилавок. Тамара замовкла, але очі у неї блиснули цікавістю.
— Чув? — запитала вона, пробиваючи чек. — Про твою статую. — Не моя вона, — буркнув Іван, дістаючи гривні. — Бабуся одна принесла. — Ну так, — кивнула Тамара, відраховуючи решту. — Тільки тепер все село туди ходить. Люди кажуть, місце намолене стало. Іван взяв решту, сунув хліб під пахву і вийшов, не відповідаючи.
На вулиці пахло пилом і соняшниками — їх тут всі вирощували на городах. Він йшов додому, але ноги самі повернули до центру села, до тієї самої ділянки, бо цікавість була сильнішою за здоровий глузд. Коли він дійшов до місця, то зупинився як укопаний. Трава навколо статуї була акуратно підстрижена. Хтось пройшовся косою або тримером, прибрав лопухи, розчистив простір. Статуя стояла тепер на чистій землі, і сонячне світло падало на неї рівно, без перешкод.
Іван обійшов ділянку по периметру, задаючись питаннями: хто це зробив і головне, навіщо? Наступні кілька днів він спостерігав за ділянкою здалеку, немов стежив за підозрілим місцем, і щоразу помічав щось нове. У вівторок хтось приніс стару дерев’яну лавку і поставив її метрах за три від святині. У середу з’явилися квіти, прості, польові, у пластикових стаканчиках. У четвер хтось насипав гравій, розчищаючи доріжку від хвіртки до статуї.
Місце змінювалося на очах, але Іван жодного разу не бачив, хто це робить. Немов хтось невидимий приходив вночі і облагороджував ділянку по шматочку. У п’ятницю, повертаючись із лісу, лісник побачив на лавці сусідку Марію Петрівну. Старенька сиділа тихо, склавши руки на колінах, і дивилася на статую. Пальці перебирали вервицю, стару, потемнілу від часу.
— Маріє Петрівно, — гукнув Іван, підходячи ближче. — Ви тут що робите? Старенька здригнулася, обернулася і посміхнулася. — Ой, Ванечку, — сказала вона, поправляючи хустку. — Сиджу ось. Добре тут стало. — Добре? — перепитав Іван, зупиняючись біля лавки. — В якому сенсі? — Ну, не знаю, як пояснити, — Марія Петрівна помовчала, підбираючи слова. — Місце хороше стало. Душі якось легше тут. Посиджу півгодинки і додому йду спокійна.
Іван подивився на статую, потім на стареньку. Марія Петрівна була з тих, хто все життя пропрацював у колгоспі, ніколи не скаржився і вірив тільки в те, що можна помацати руками. Дивно було чути від неї про якусь легкість душі. — Це ви траву підстригли? — запитав він, киваючи на ділянку. — Ні, — похитала головою Марія Петрівна. — Я квіти принесла. А траву Михалич косив. Він он лавку притягнув.
Каже, стара була, все одно викинути хотів. — А доріжку хто насипав?
Коментування закрито.