— Я тебе попереджаю, Людо. Якщо дізнаюся, що там щось неналежне, пошкодуєш.
— Погрожуєш?
— Попереджаю.
Люда встала, поклала на стіл гроші за чай:
— Зустріч вважаю завершеною. Побачимося в суді, якщо хочеш. Тільки май на увазі: я боротимуся.
Вона вийшла з кафе, не озираючись. Серце калатало, коліна тремтіли. Але голова була ясною. Вперше за багато років вона сказала Ігореві «ні». І світ не завалився.
На вулиці на неї чекав Михайло. Стояв біля свого джипа, схрестивши руки на грудях.
— Я ж сказала, не треба приїжджати.
— Сказала. Але я вирішив усе одно приїхати. Про всяк випадок.
Люда відчула, як на очі навертаються сльози. Не від болю — від вдячності.
— Дякую. Поїхали додому.
Додому. Дивно, але цей чужий дім і справді став домом. Першим справжнім домом за багато років.
Весна прийшла непомітно — спершу несміливими струмками, потім буйним цвітінням яблунь у саду Галини Петрівни. Люда стояла на ґанку, вдихаючи солодкий аромат, і думала про те, як змінилося її життя за ці пів року. Справа зі спадщиною нарешті зрушила з мертвої точки. Виявилося, що батько Михайла володів часткою в невеликій транспортній компанії, кількома земельними ділянками й пристойною сумою на рахунках. Усе це тепер переходило до Михайла, єдиного спадкоємця.
— Я не знаю, що з цим робити, — зізнався він одного вечора, коли вони сиділи на веранді після вечері. — Усе життя пропрацював на морі. Руками вмію, а бізнес — це не моє.
— Можна продати?
— Можна. Але там люди працюють. Водії, диспетчери. Якщо продам абикому, їх звільнять.
— Тоді найми керівника.
Михайло подивився на неї довгим поглядом:
— Хочеш спробувати?
— Я? Ти жартуєш?
— Ні. Ти за три місяці розібралася в усіх паперах краще, ніж юрист, якому я платив гроші. У тебе голова працює. І ти чесна.
— Мишо, я ніколи не займалася бізнесом.
— Я теж ніколи не займався. Будемо вчитися разом.
Це було божевілля. Повне, абсолютне божевілля. Але Люда раптом відчула азарт — давно забуте відчуття, коли хочеться спробувати, ризикнути, зробити щось нове.
— Дай мені тиждень подумати.
— Думай скільки треба. Я нікуди не поспішаю.
Він не поспішав ні зі спадщиною, ні з нею. За пів року між ними так нічого й не сталося. Жодних поцілунків, жодних зізнань. Лише довгі розмови вечорами, випадкові дотики, погляди, від яких у Люди перехоплювало подих.
— Мамо, ви з дядьком Мишком одружитеся? — спитала якось Машенька з дитячою безпосередністю.
— З чого ти взяла, сонечко?
— Ви весь час разом. І він на тебе дивиться, як тато раніше дивився. Тільки по-іншому.
— Як по-іншому?
— По-справжньому.
Діти прийняли Михайла легко. Костик обожнював його: вони разом майстрували кораблики, ходили на риболовлю, лагодили старий велосипед у сараї. Машенька вимагала казок на ніч і отримувала їх — довгі історії про морських чудовиськ і відважних капітанів. Навіть Поліна, недовірлива й колюча, поступово відтанула.
— Він хороша людина, — сказала вона матері. — Справжня.
Ігор подзвонив наприкінці квітня. Голос був напружений, злий.
— Людо, мені треба терміново побачити дітей.
— Що сталося?
— Нічого. Просто хочу побачити.
— Приїжджай у суботу, як зазвичай.
— Ні, сьогодні. Зараз.
— Ігорю, зараз вечір. Діти готуються до сну.
— Мені байдуже. Я маю право бачити своїх дітей.
Щось у його голосі змусило Люду насторожитися.
— Що сталося?
Довга пауза. Потім важке зітхання.
— Регіна пішла. Забрала речі й пішла.
Люда мовчала. Не знала, що сказати. Зловтіхи не було, лише втома.
— Мені шкода.
— Тобі не шкода. Ти рада.
— Ні, Ігорю, мені справді шкода. Але діти не винні у твоїх проблемах. Вони не повинні бачити тебе таким.
— Яким «таким»? Розбитим? Злим?
— Ти налякаєш їх.
— Я не злий. Я просто… — він замовк. — Гаразд. Субота то субота.
Він відключився. Люда стояла з телефоном у руці, дивлячись у вікно на вечірній сад.
— Проблеми? — Михайло з’явився безшумно, як завжди.
— Колишній чоловік. У нього… неприємності. Жінка пішла.
— Звідки ти знаєш?
