Я все одно не сплю, безсоння після рейсів — звична річ.
Вони спустилися на кухню. Михайло поставив чайник. Дістав чашки. Рухався тихо, щоб не розбудити матір і дітей.
— Хвилюєтеся через завтрашню зустріч?
— Трохи.
— Хочете, я вас відвезу?
Люда похитала головою:
— Дякую, не треба. Я маю сама.
— Розумію.
Він поставив перед нею чашку з чаєм, сів навпроти.
— Але якщо що, телефонуйте. Я приїду.
— Навіщо вам це?
— Що саме?
— Усе це. Допомога, турбота. Ми ж чужі люди.
Михайло довго мовчав. Дивився на свої руки — великі, засмаглі, з мозолями від канатів.
— Коли батько пішов, мені було десять, — сказав він нарешті. — Мама працювала на трьох роботах, щоб нас прогодувати. Мене й сестру. Сестра потім померла, у 20 років, від хвороби. А я… Я пам’ятаю, як мама плакала ночами. Думала, що я сплю, а я чув. І нічим не міг допомогти.
— Мені шкода.
— Я до чого це розповідаю… Ви сильна. Сильніша, ніж думаєте. Але сила — це не означає, що треба все тягнути на собі самій. Іноді можна спертися на тих, хто поруч.
Він підвів очі, зустрівся з нею поглядом. І Люда відчула, як усередині щось здригнулося. Щось, що вона давно вважала мертвим.
— Дякую, Михайле.
— Мишо. Називайте мене Миша. «Михайло» — занадто офіційно.
Вона тоді усміхнулася:
— І ви називайте мене просто Люда.
— Домовилися.
Наступного дня Люда прийшла до кафе за 15 хвилин до призначеного часу. Сіла за столик біля стіни, замовила чай. Ігор запізнився на 20 хвилин, як завжди. Він майже не змінився. Ті самі сірі очі, та сама акуратна зачіска, той самий діловий костюм. Лише під очима залягли тіні, і зморшок довкола губ побільшало.
— Привіт, — він сів навпроти, не вибачившись за запізнення. — Добре виглядаєш.
— Дякую. Про що ти хотів поговорити?
Він скривився — не любив, коли одразу переходили до справи:
— Може, спершу щось замовимо?
— Я поспішаю. Кажи.
Ігор постукав пальцями по столу — звичка, яку вона колись вважала милою.
— Я хочу бачитися з дітьми частіше.
— Ти й так можеш бачитися, коли хочеш. Я не забороняю. Але не в орендованій квартирі.
Він скривився.
— І не в цьому… домі, де ви зараз живете.
— А де?
— У мене. У нас із Регіною.
Люда відчула, як холонуть руки.
— Хто така Регіна?
— Моя… партнерка. Ми живемо разом уже три місяці.
Три місяці. Отже, почали жити разом через місяць після того, як він пішов. Або й раніше, просто з’їхалися пізніше. «Нікого немає», — сказав він тоді, за сніданком. Брехав. Звісно, брехав.
— Ти пішов до неї.
— Людо, це не має значення.
— Для мене має.
Ігор зітхнув — важко, з роздратуванням:
— Ну добре. Так, ми познайомилися до того, як я пішов. Але я пішов не до неї, а від тебе. Бо втомився. Розумієш? Втомився від побуту, від рутини. Від твого вічного невдоволення.
— Мого невдоволення?
— Ти завжди була нещасною. Завжди чогось хотіла: то квартиру, то машину, то відпустку. А я працював як проклятий, щоб вас забезпечити.
Люда дивилася на нього й не впізнавала. Ця людина, з якою вона прожила тринадцять років, якій народила трьох дітей, яку любила (або думала, що любила), була їй абсолютно чужою.
— Я хотіла, щоб ти був поруч, — сказала вона тихо. — Щоб розмовляв зі мною. Щоб помічав мене.
— Господи, знову ці розмови, — він закотив очі. — Гаразд, не про це мова. Регіна хоче познайомитися з дітьми. І я хочу, щоб вони приїжджали до нас на вихідні.
— Ні.
— Що — ні?
— Діти не ночуватимуть у чужої жінки.
— Вона не чужа. Вона тепер моя родина.
— Три місяці — це не родина. Це інтрижка.
Ігор побагровів:
— Ти не маєш права вирішувати за мене.
— Я маю право вирішувати за своїх дітей. І я вирішую: «ні». Принаймні поки що. Коли мине час, коли ви… усталитеся — поговоримо.
— Я подам до суду.
— Подавай.
Вони дивилися одне на одного — двоє чужих людей, які колись клялися бути разом назавжди.
— Ти змінилася, — сказав Ігор нарешті. — Стала жорсткішою. Стала сильнішою.
Він хмикнув, але в очах майнуло щось схоже на повагу. Або подив. Раніше вона ніколи йому не перечила.
— До речі, — він дістав телефон, — мама каже, у тебе хтось з’явився. Якийсь моряк.
— Це не твоя справа.
— Якщо мої діти живуть в одному домі зі стороннім чоловіком, це моя справа.
— Вони живуть в одному домі з господинею та її сином. Який, до слова, приділяє їм більше уваги, ніж їхній рідний батько за останні чотири місяці.
Ігор підібгав губи:
