— Розберешся. Ти розумна, просто сама про це не знаєш.
Люда доїла омлет, допила чай. У голові крутилися думки, одна божевільніша за іншу.
— Галино Петрівно, а чому ви мені допомагаєте? По-справжньому чому?
Стара довго мовчала. Потім зітхнула:
— Бо сорок років тому мені ніхто не допоміг. І я поклялася собі: якщо зможу, допомагатиму іншим. Таким, як я тоді була. Самотнім, покинутим, із дітьми на руках. Щоб хоч комусь було легше, — вона встала, відійшла до вікна. — І ще тому, що ти нагадуєш мені мене. Молоду, дурну, яка вірила в любов до гробу. Я теж думала, що чоловік — це назавжди. Що він — моє життя. А потім він пішов, і я зрозуміла: життя тільки починається. Справжнє життя. Своє, а не чуже.
Люда підійшла до неї, обійняла ззаду — незграбно, незвично. Галина Петрівна здригнулася, але не відсторонилася.
— Дякую вам.
— Нема за що поки що, — повторила стара свою улюблену фразу. — Дякуватимеш, коли на ноги станеш.
Люда всміхнулася. Вперше за довгий час — по-справжньому.
Михайло приїхав у суботу вранці. Люда почула шум мотора, визирнула у вікно й побачила великий чорний джип, що заїжджав у двір. Дорогий, блискучий, зовсім не схожий на ті машини, що зазвичай з’являлися в цьому тихому районі. З машини вийшов високий чоловік років сорока п’яти — широкоплечий, засмаглий, із коротко стриженим сивуватим волоссям. Він озирнувся, потягнувся, розминаючи спину після довгої дороги, і попрямував до будинку.
— Мишко! — Галина Петрівна вискочила на ґанок, забувши про хворі ноги. — Синочку!
Він підхопив матір, закружляв легко, ніби вона нічого не важила.
— Привіт, мамо. Скучив.
— А чого не подзвонив, що виїжджаєш?
— Сюрприз хотів зробити.
Люда спостерігала за ними з-за фіранки, почуваючись зайвою. Чужа родина, чужа радість. Вона тихо відійшла від вікна, пішла будити дітей.
— Мамо, хто приїхав? — Костик тер очі спросоння.
— Син Галини Петрівни. Він моряк, пам’ятаєш, вона розповідала.
— Справжній моряк? На кораблі плаває?
— На кораблі.
Костик миттю прокинувся, схопився з ліжка:
— Хочу подивитися!
— Спочатку вмийся й одягнися.
Знайомство вийшло незграбним. Люда стояла в коридорі з дітьми, не знаючи, куди подіти руки. Михайло дивився на неї з цікавістю — відкрито, без тіні неприязні.
— То ось ви які, — сказав він. — Мама багато розповідала. Сподіваюся, хороше.
— Лише хороше.
Він усміхнувся й присів навпочіпки перед Костиком:
— А ти, значить, хочеш про кораблі дізнатися?
— Так. А ви піратів бачили?
— Піратів — ні. А от китів бачив. І дельфінів. І навіть айсберги.
— Справжні айсберги?
— Справжні. Хочеш, покажу фотографії?
Костик схопив Михайла за руку й потяг до хати. Поліна залишилася стояти поруч із матір’ю, скептично підібгавши губи.
— Він… нормальний, — сказала вона тихо.
— У сенсі?
— Не як тато. Не вдає.
Люда хотіла заперечити, але не знайшла слів. Поліна повернулася й пішла до своєї кімнати. 12 років, а іноді здавалося — всі 30.
Перші дні Михайло майже не виходив із дому. Відсипався, їв мамину стряпню, дивився старі фільми по телевізору. Люда намагалася не потрапляти йому на очі: працювала тихо, ішла рано, поверталася пізно. Але в невеликому будинку важко уникнути зустрічей.
— Ви мене боїтеся? — спитав він якось увечері, коли вони зіткнулися на кухні.
— Ні. З чого ви взяли?
— Ви сахаєтеся від мене, як від прокаженого. Мама сказала, вас чоловік покинув. Думаєте, всі чоловіки однакові?
Люда почервоніла:
— Я так не думаю.
— Тоді перестаньте тікати. Ми тепер сусіди. Доведеться звикати одне до одного.
Він налив собі чаю, сів за стіл. Люда пом’ялася й сіла навпроти.
— Мама каже, ви погодилися допомогти з документами.
— Так. Якщо ви не проти.
— Я тільки за. Терпіти не можу бюрократію, — він відпив чаю, скривився. — Занадто гарячий. Так от, там історія заплутана. Батько залишив заповіт, але з умовами. Треба розібратися, що до чого.
— Які умови?
— Сам до ладу не знаю. Юрист каже, якесь майно, акції, рахунки. Батько останні роки бізнесом займався, після того як від нас пішов. Розбагатів, мабуть. А мені тепер розгрібати.
Люда кивнула. Історія була знайома: чоловік іде, будує нове життя, а стара родина залишається ні з чим. Тільки тут усе вийшло інакше.
— Дивно, що він вам залишив, а не новій родині.
Михайло всміхнувся:
— Нова родина його обдурила. Дружина молода, заради якої він нас покинув, пішла до іншого. З його ж грошима. А він потім ще двадцять років сам жив. І перед смертю, мабуть, совість прокинулася.
— Ви його пробачили?
— Ні, — Михайло дивився в чашку. — Але й зла не тримаю. Втомився злитися. Стільки років минуло.
Вони помовчали. За вікном сутеніло, у саду кричали птахи.
— Ваш чоловік… Він бачиться з дітьми?
