— Його. Купував до шлюбу.
— Заощадження?
Люда мовчала. Які заощадження? Вона не працювала дванадцять років. Усі гроші були на картці Ігоря. Він давав їй на господарство стільки, скільки вважав за потрібне.
— Мамусю, а тьотя Таня навіщо? — Костик визирнув із дитячої.
— У гості прийшла, сину. Іди пограйся.
— А тато подзвонив?
— Ще ні. Він зайнятий.
Костик кивнув і втік. Тетяна дивилася на Люду з болем і жалем:
— Що ти робитимеш?
— Не знаю. Чесно, не знаю. У мене ні роботи, ні грошей, ні нормальної освіти. Троє дітей на руках. Квартиру він оплатить ще на два місяці. А потім? До батьків? У них самих однокімнатна. І тато після інсульту. Куди я до них із трьома дітьми?
— А його батьки?
Люда гірко всміхнулася. Свекор і свекруха. Валентина Іванівна й Петро Михайлович. Вони ніколи її не любили: «Простувата для нашого Ігорчика. Неосвічена. Дітей багато народила, а толку?» За всі роки — жодного теплого слова, жодної справжньої допомоги. Подарунки на свята формальні, без душі. Візити рідкі, з підібганими губами й вічними причіпками.
— Навіть не намагатимуся.
Тетяна налила вина:
— Пий. Сьогодні можна.
— Мені дітей годувати, вкладати.
— Поліна допоможе. Вона розумниця. Сьогодні тобі треба просто дожити до ранку.
Дожити до ранку. А потім до наступного. І до наступного. Два місяці. 60 днів. А потім — невідомість. Люда зробила ковток вина. Воно було кисле, дешеве. Як її життя, яке зруйнувалося сьогодні вранці. Між вівсянкою й бутербродом із маслом.
Поліна зайшла до кімнати безшумно. Стала у дверях, притулившись до одвірка.
— Мамо, тато не повернеться, так?
— Поліно, я…
— Я не маленька. Я все чула вранці. І бачила його валізу в машині ще вчора.
Люда дивилася на доньку — худеньку, незграбну, з розкуйовдженими косичками — і не знаходила слів.
— Не повернеться, — сказала Поліна. — Я знаю. Я допоможу тобі, мамо. Ми впораємося.
І Люда нарешті заплакала. Беззвучно, закривши обличчя руками, щоб не налякати молодших. А 12-річна Поліна стояла поруч, гладила її по голові й повторювала: «Ми впораємося, мамо. Обов’язково впораємося».
Перший тиждень минув як у тумані. Люда механічно годувала дітей, відводила їх до садочка й школи, забирала, вкладала спати. Ночами лежала без сну, дивлячись у стелю орендованої квартири, і намагалася зрозуміти, де вона помилилася. Що зробила не так? Ігор не дзвонив. Не писав. Наче розчинився. Лише гроші на картку надійшли — рівно стільки, скільки він обіцяв. Аліменти. Холодне, офіційне слово.
На восьмий день Люда змусила себе сісти за комп’ютер. Старенький ноутбук, куплений ще до народження Костика, завантажувався болісно довго. Вона відкрила сайт із вакансіями й відчула, як серце йде в п’яти.
«Потрібен менеджер. Досвід роботи від 3 років. Вища освіта».
«Потрібен бухгалтер. Знання програм 1С. Досвід від 5 років».
«Потрібен продавець-консультант. Графік 2/2. Повний день».
Повний день. А хто забере Машеньку із садочка? Хто зустріне Костика після школи? Хто перевірить уроки в Поліни? Вона гортала вакансії, і з кожною новою сторінкою надія танула. Дванадцять років без роботи. Незакінчена педагогічна — освіту кинула на третьому курсі, коли Поліна народилася. Жодних навичок, окрім уміння варити суп на тиждень і штопати дитячі колготки.
— Мамо, ти чого така сумна? — Машенька залізла на коліна, обвила шию руками.
— Просто думаю, сонечко.
— Про тата думаєш?
— Про різне.
— А тато приїде на мій день народження? Він обіцяв ляльку.
День народження Машеньки був за 3 місяці. Люда не знала, що відповісти. Не знала, де вони будуть за 3 місяці. Не знала, чи будуть у неї гроші на ляльку.
— Побачимо, маленька.
На 10-й день подзвонила свекруха.
— Людмило, нам треба поговорити.
— Слухаю вас, Валентино Іванівно.
— Ігор розповів нам про ваше розставання, — голос був сухий, офіційний. — Ми хотіли б бачитися з онуками.
— Звісно. Коли вам зручно?
— Цієї неділі. Ми заїдемо о 12. І, Людмило… Не налаштовуй дітей проти батька. Ігор — хороша людина. У нього були свої причини.
Люда стиснула телефон так, що побіліли кісточки пальців.
— Які причини, Валентино Іванівно?
