— спитав він тихо.
— Так. Уперше за багато років цілком гаразд.
Увечері вони сиділи на веранді всі разом. Галина Петрівна в’язала, мружачись на спиці. Поліна читала книжку, закинувши ноги на підлокітник крісла. Костик розповідав Михайлові про сьогоднішнє тренування. Машенька спала в Люди на колінах, стискаючи в руці плюшевого зайця — того самого, з яким колись сиділа на лавці біля садочка.
— Мамо, — Поліна підвела голову від книжки. — Ти щаслива?
Люда подивилася на доньку — вже не дівчинку, майже дівчину. Розумну, сильну, красиву.
— Так, сонечко. Щаслива.
— Я рада. Ти заслужила.
«Заслужила». Рік тому ці слова здалися б їй насмішкою. Вона не вірила, що заслуговує на щастя. Не вірила, що здатна на щось більше, ніж бути чиєюсь дружиною, чиєюсь матір’ю. Тепер вона знала — заслуговує. Вистраждала кожну хвилину цього щастя. Заробила його слізьми, безсонними ночами, страхом і болем. І воно того вартувало.
Михайло перехопив її погляд, усміхнувся тією самою усмішкою, від якої колись здригнулося її серце.
— Про що думаєш?
— Про те, як дивно складається життя. Рік тому я думала, що все скінчено. А виявилося — тільки починалося.
— Найкраще попереду, — сказав він. — Це я тобі обіцяю.
Люда поклала голову йому на плече, заплющила очі. Машенька сонно засопіла в неї на колінах. Десь удалині гавкав собака, пахло жасмином і свіжоскошеною травою. Рік тому її світ зруйнувався. Сьогодні вона збудувала новий — міцніший, світліший, справжній. І це був лише початок.
