Він прочитав між двома дзвінками й нічого не відповів. Відзначив про себе: «Добре».
Переїзд був у п’ятницю ввечері. Аліна зібрала речі — один великий пакет і дитяча сумка — і приїхала на таксі. Соня увійшла першою, озирнулася серйозно, по-дорослому, і спитала неголосно:
— Ми тут житимемо?
— Так, — сказала Аліна. — Тут.
Соня пройшла в маленьку кімнату, стала біля вікна, подивилася у двір. Потім обернулася до матері.
— Можна мені жовті штори? — спитала вона. — Я давно хочу жовті.
Аліна опустилася перед нею навколішки просто так, у пальті, з Катею на руках, і подивилася на доньку. Соня дивилася у відповідь серйозно, з очікуванням. Чотири роки, а в очах уже щось таке, що з’являється в дітей, які рано зрозуміли: не все, що просиш, отримуєш.
— Будуть, — сказала Аліна. — Обіцяю.
У суботу вранці вона поїхала в торговий центр і купила жовті штори. Недорогі, бавовняні, сонячного відтінку — саме такі, які, на її думку, сподобалися б Соні. Повернулася, повісила сама, стоячи на стільці, поки Соня стояла поруч і давала поради щодо висоти.
— Ще трохи вище, — командувала вона. — Ні, тепер нижче. Отак добре.
Катя лежала на ковдрі посеред кімнати й стежила за всім, що відбувалося, з виглядом людини, якій усе цікаво, але втручатися поки рано. Аліна повісила штори. Злізла зі стільця. Подивилася. Кімната стала іншою, живою, теплою, ніби в неї впустили сонце, якого надворі вже давно не було. Соня підійшла, стала поруч із матір’ю, взяла її за руку й теж подивилася.
— Гарно, — сказала вона вдоволено.
Аліна стиснула її руку й нічого не відповіла. Просто стояла й дивилася на жовті штори в маленькій кімнаті орендованої квартири, яка ще не була домом, але вже переставала бути чужою.
Того ж суботнього вечора їй зателефонував Артем Вишневський. Представився, пояснив, хто він і звідки в нього її номер. Голос у нього був діловий, і водночас вона відчула одразу: без тієї поблажливості, якої вона боялася. Просто професіонал, який знає свою справу й не марнує часу на зайве.
— Нам треба зустрітися, — сказав він. — Я вивчу вашу ситуацію, поясню, як будуватиметься процес. Нічого страшного на першій зустрічі немає, просто розмова.
— Коли? — спитала вона.
— Коли вам зручно? Можу в понеділок після шостої вечора, розумію, що у вас діти.
— У понеділок о пів на сьому, — сказала вона.
— Домовилися.
Вона поклала слухавку. Сиділа на кухні в тиші, діти вже спали, за вікном був темний листопадовий вечір. Уперше за довгий час тиша не тиснула. Вона була просто тишею. Понеділок. Зустріч з адвокатом. Початок процесу. Вона налила собі чаю, обхопила горнятко обома руками й подумала про те, що вперше за два місяці в неї є щось на кшталт плану. Не просто виживання день за днем, а план. Кроки, послідовність, горизонт. Це було дивне відчуття. Майже забуте.
У понеділок вранці вона прийшла на роботу без запізнення, вперше за багато тижнів. Рівно о дев’ятій, як належить. Пройшла коридором, привіталася з колегами, які дивилися на неї зі звичайною офісною байдужістю. Ніхто нічого не знав. Ніхто нічого не питав. Усе було як завжди, і це було добре.
О пів на десяту Оксана передала їй копію наказу про гнучкий графік. Аліна прочитала. Наказ був оформлений на всіх співробітників із дітьми до року. Жодної особистої вказівки, жодного імені. Просто зміна внутрішнього регламенту. Вона могла йти в обід на годину без записок і пояснень, приходити на двадцять хвилин пізніше й іти на двадцять хвилин раніше за потреби. Вона склала папір акуратно й прибрала в теку.
З Максимом того дня вона зіткнулася в коридорі. Випадково: він ішов із наради, вона поверталася від принтера. Він кивнув їй коротко, як киває керівник співробітникові. Вона кивнула у відповідь. Вони розійшлися. Жодного особливого погляду, багатозначної паузи. Просто двоє людей у коридорі, кожен у своїх справах. Саме це її й заспокоїло, більше, ніж будь-які слова. Він не давав їй зрозуміти, що вона тепер зобов’язана, що він чекає вдячності або хоча б особливого ставлення. Усе було як раніше. Тільки краще.
Увечері о пів на сьому вона сиділа навпроти Артема Вишневського в його невеликому офісі на ставках. Він говорив чітко й по суті. Пояснював процедуру розлучення, розповідав про опіку, про те, як вибудовується доказова база у справах, де немає відкритого насильства, але є історія контролю й залякування.
— Свідки є? — спитав він.
— Сусідка, — сказала Аліна. — Вона бачила синець. Ще сусід чув.
— Цього поки мало, але це початок. — Він записував. — Є щось документальне? Листування, повідомлення?
— Є. У мене в телефоні. Я нічого не видаляла.
Артем підвів погляд.
— Добре, — сказав він. — Це вже серйозно. Покажете на наступній зустрічі?
Вона кивнула.
Вони проговорили понад годину. Коли вона вийшла на вулицю, було вже темно й морозно. Листопад остаточно забрав рештки тепла. Вона зупинилася на секунду біля входу, підняла комір пальта. Десь у місті Денис жив своїм життям, не знаючи, що десь в офісі на ставках адвокат щойно відкрив нову теку й написав угорі: «Казакова А. В. Справа про розлучення й опіку».
Аліна спіймала таксі й поїхала додому. Додому. Вона вловила це слово й здивувалася йому. Уперше за дуже довгий час слово «додому» знову означало щось хороше. У квартирі горіло світло, вона залишила його спеціально, щоб повертатися не в темряву. Соня спала, обійнявши плюшевого зайця. Катя сопіла в ліжечку. Справжньому ліжечку, не на розкладачці. Аліна постояла біля дверей дитячої. Подивилася на жовті штори, які в темряві здавалися просто світлою плямою біля вікна. Потім тихо зачинила двері й пішла на кухню ставити чайник.
Грудень прийшов несподівано. Не поступово, як буває іноді, коли листопад плавно перетікає в зиму, а різко, за одну ніч. У понеділок вранці Київ прокинувся білим, тихим, із першим справжнім снігом, який лежав на дахах і підвіконнях рівним шаром, ніби хтось акуратно накрив місто скатертиною. Аліна йшла на роботу пішки. Від метро до офісу було хвилин десять, і вона стала ходити цим маршрутом щодня. Не тому, що економила на транспорті, а тому, що ці десять хвилин стали для неї чимось на кшталт перехідного шлюзу між двома світами. Вранці — від дому до роботи, від дитячих голосів і ранкової каші до документів і екрана. Увечері назад — від офісної тиші до живого тепла квартири, де Соня незмінно зустрічала її біля дверей із якимось малюнком у руці.
Соня малювала багато. Це почалося ще в центрі. Там був дитячий куточок з олівцями й папером, і дівчинка швидко зрозуміла, що малювання — це спосіб зайняти час і водночас щось сказати, не говорячи вголос. Тепер у квартирі в неї був цілий блокнот, уже другий поспіль. Вона малювала будинок, дерева, людей із великими головами й маленькими ногами, котів, яких у них не було, але яких вона явно планувала завести найближчим майбутнім. Одного разу вона намалювала чоловіка: високого, з темним волоссям, із серйозним обличчям, але з усмішкою в кутиках рота. Показала Аліні.
— Хто це? — спитала Аліна обережно…
