Вона сіла. Прямо, не торкаючись спинки, дивилася на нього й чекала. Він не почав із передмов. Не спитав, як справи, не сказав нічого про погоду й не запропонував кави. Просто подивився на неї секунду й промовив рівно:
— Я був там. Біля центру. У п’ятницю ввечері. Я бачив вас.
Тиша. Одна секунда. Дві. Три. П’ять.
— Я не просив вас виправдовуватися, хоч би як ви мене сприймали, — продовжив він спокійно. — Ви можете намагатися приховувати те, що ви взагалі думаєте, ви просто намагаєтеся впоратися самі.
Вона різко витерла щоку тильним боком долоні. Як людина, яка злиться на себе за те, що не втрималася.
— Вибачте, — сказала вона коротко. Голос рівний, тільки трохи осів.
— Не треба вибачатися, — сказав він.
Вона ще раз провела долонею по щоці. Випросталася, хоча, здавалося б, куди вже рівніше. Дивилася на нього з виразом, у якому він прочитав одразу кілька речей. Недовіру, втому, готовність до найгіршого і, зовсім на дні, ледь помітне, щось схоже на полегшення. Ніби тримати таємницю два місяці було важче, ніж вона сама собі визнавала.
— Ви мене звільняєте? — спитала вона. Не запитання, просто констатація.
— Ні, — відповів він.
Вона кліпнула. Уперше за всю розмову, розгублено, по-справжньому.
— Я хочу зрозуміти, що вам потрібно, — продовжив він. — Конкретно. Не в загальних рисах. Конкретно: що розв’яже вашу ситуацію?
Аліна дивилася на нього довго. Він бачив, як вона думає, зважує, перевіряє, шукає підступ. Це було зрозуміло. Людина, яка прожила досить довго поруч із тим, кому не можна довіряти, не вміє швидко повірити тому, кому можна.
— Навіщо вам це? — спитала вона нарешті. У голосі не було грубості, тільки обережність, гостра й законна.
— Тому що ви хороший спеціаліст, — сказав він. — І тому що ситуація, в якій ви перебуваєте, розв’язувана. Якщо є ресурси, а вони є.
Вона помовчала ще. Потім щось у ній змінилося — не розтануло, ні, вона була не з тих, хто тане, просто зрушилося. Трохи. На один крок ближче до довіри.
— Житло, — сказала вона. Голос став іншим, сухішим, конкретнішим, ніби вона прийняла якесь внутрішнє рішення і тепер говорила по суті. — Нормальне житло для дітей. Соня вже два місяці живе в кімнаті з чужою жінкою і трьома чужими речами. Катя спить на розкладачці.
Він слухав. Не перебивав.
— Час в обід, щоб я могла піти й повернутися. Офіційно, не як послуга. Катя на грудному вигодовуванні — це ще щонайменше місяці три-чотири. Я не можу це просто скасувати.
— Зрозуміло. Далі.
Вона подивилася на нього. Мабуть, не чекала цього «далі», такого спокійного, ділового, без тіні поблажливості.
— Документи, — сказала вона тихіше. — Розлучення. Мені потрібен адвокат, якого я не можу собі дозволити. Мені потрібно, щоб він не міг забрати дітей. Він не шукає нас зараз, але коли почнеться офіційний процес, почне. І в нього є гроші на юриста. А в мене немає.
Максим узяв ручку. Відкрив блокнот. Почав записувати — не тому, що боявся забути, а тому, що хотів, щоб вона бачила: він записує. Що це не розмова заради розмови.
— Ще щось? — спитав він, не підводячи погляду від блокнота.
Аліна мовчала секунду.
— Ні, — сказала вона. — Це все.
Він закінчив писати. Закрив блокнот. Подивився на неї просто.
— Добре. Житло. У компанії є службова квартира на Печерську. Дві кімнати. Пустує з літа. Оформимо договір службового найму. Усе офіційно. Гнучкий графік. Я підпишу наказ завтра. Він поширюватиметься на всіх співробітників із дітьми до року, не тільки на вас. Адвокат — я дам вам контакт людини, яка займається саме такими справами. Хороший, досвідчений. Оплату беру на себе, це моє рішення. Не обговорюється.
Вона дивилася на нього. У її погляді було те, що він не міг до кінця прочитати. Забагато всього одразу. Але недовіри стало менше. Він це бачив.
— Чому? — спитала вона неголосно. Не з викликом, зі справжнім запитанням.
— Тому що це правильно, — сказав він просто.
Вона довго мовчала. Потім кивнула, один раз, коротко, як ставлять підпис під документом.
— Дякую, — сказала вона.
Без зайвого. Без сліз, ті давно висохли. Просто слова, сказані прямо й серйозно, як уміють говорити люди, які розуміють ціну словам. Він кивнув у відповідь.
— Оксана завтра вранці зв’яжеться з вами щодо деталей квартири. Адресу адвоката я надішлю сьогодні ввечері на робочу пошту.
Вона встала. Знову пряма спина, знову спокійне обличчя. Але щось у ній було іншим, трохи легшим, трохи менш стягнутим. Зовсім небагато. Але він помітив.
— До побачення, — сказала вона біля дверей.
— До побачення, Аліно, — відповів він.
Двері зачинилися. Максим відкинувся на спинку крісла й подивився в стелю. За вікном темніло. Листопад забирав світло рано й без попередження. У кабінеті було тихо. Він сидів так хвилини три. Потім потягнувся до телефону й написав Артему Вишневському: «Клієнтка з’явиться. Звуть Аліна. Зроби все як треба».
Артем відповів коротко: «Зроблю».
Максим прибрав телефон. Устав. Підійшов до вікна. За двадцять хвилин звідси стояла будівля кризового центру з миготливим ліхтарем. Там зараз дівчинка з блокнотом, мабуть, малювала щось своє, зосереджено висунувши кінчик язика. Він подумав про це й відчув щось тепле й незручне. Щось, до чого не звик.
Квартира на Печерську виявилася саме такою. Невеликою, світлою, з нормальними меблями. Дві кімнати, кухня, вид на тихий двір зі старими липами, які вже скинули листя. Нічого зайвого. Просто нормальне житло. Саме те, чого в Аліни не було два місяці.
Оксана зателефонувала їй у вівторок вранці, по-діловому, без зайвих слів. Пояснила про договір, назвала адресу, уточнила, коли Аліна зможе приїхати. Та сказала: «В обід». Оксана відповіла: «Добре».
Максим дізнався про це коротко: «Домовилися, їде дивитися сьогодні». Кивнув і повернувся до паперів.
Аліна приїхала в середу, сама, без дітей. Соня була в дитячому куточку центру, Катя спала. Керуючий показав квартиру й вийшов, залишивши її саму. Вона стояла посеред більшої кімнати. Світло. Тихо. Запах чистого, порожнього житла. За вікном двір із липами, жінка з візочком. Звичайна картина, якої вона не бачила два місяці. Пройшла в меншу кімнату, ту, що з вікном у сад. Постояла. Потім написала Максиму на робочу пошту: «Підходить. Дякую»…
