У теці містилося дуже коротке, але суворе звинувачення. Там йшлося про незгоду з режимом через створення художніх творів. Молодого майстра звинувачували в навмисному спотворенні образу простого трудящого. Мілена прочитала ці страшні рядки і відчула сильний озноб. Інокентія заарештували навесні тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року.
Причиною стала серія його ранніх скульптур, що зображують втомлених людей з опущеними головами. Хтось із пильних громадян побачив у цьому мистецтві небезпечний наклеп. Серед старих документів лежав пожовклий протокол допиту. Почерк слідчого був дуже різким і тиснучим. Дідові в той страшний час було всього двадцять шість років.
Артем спробував ясно уявити його в тому молодому віці. На знайденій фотографії вісімдесятих років він здавався сильним і впевненим. Але в п’ятдесят третьому він був лише молодим майстром-початківцем. Він тільки-но почав знаходити свій унікальний творчий голос. Мілена тихо прочитала вголос вирок, гортаючи сторінки далі.
Його відправили у віддалені табори строком на п’ять довгих років. Вона безсило опустилася на край бетонного столу. Її погляд не відривався від пожовклого паперу. Дерев’яні фігурки навколо них раптово набули зовсім іншого, куди більш глибокого сенсу. Це були зовсім не абстрактні творчі фантазії майстра.
Це були його живі і дуже болісні спогади. На дальній полиці стояла ще одна трагічна композиція. Троє чоловіків у рваних ватниках важко рубали товстий лід. Їхні худі тіла були зігнуті, а рухи здавалися неймовірно важкими. Один із них стояв з трохи випрямленою спиною.
Він ніби відчайдушно опирався не тільки моторошному холоду, а й самому факту такого існування. Артем безпомилково впізнав у цій людині риси свого молодого діда. Старе дерево ніколи не брехало глядачам. Поруч знаходилася сцена, де чоловік сидів на жорстких дерев’яних нарах. Його руки були міцно зчеплені, а обличчя повернуте до маленького вікна із залізними ґратами.
Тьмяне світло падало лише на одну половину його виснаженого обличчя. Мілена знову відчула, як по спині пробіг неприємний холод. Вона зі здриганням прошепотіла, що дід дійсно все це прожив. У кутку кімнати виявився ще один цікавий історичний предмет. Це був старий пом’ятий армійський казанок.
Усередині нього була акуратно вигравірувана дата тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року. Ймовірно, це був рік його довгоочікуваного звільнення. В офіційних документах дійсно значилося дострокове звільнення за зразкову поведінку. Але трохи нижче стояла сувора позначка про обмеження на участь у публічній діяльності. Цей короткий бюрократичний рядок пояснював дуже багато в його подальшій долі.
Він повернувся додому, багато працював, але ніколи не виставлявся. І робив він це не тому, що не міг творити. Він просто не мав на це жодного офіційного права. Артем відчув, як усередині нього стрімко зростає складне почуття. Це була вибухонебезпечна суміш праведного гніву і величезної поваги.
Він усе своє життя сприймав діда як людину з далекого минулого. Як когось трохи впертого і вічно мовчазного старого. Але тепер перед ним розкривалася людина колосальної сили волі, яка змогла вижити. Ця прихована кімната зовсім не була оформлена як звичайна майстерня. Вона служила таємним історичним архівом і німим свідченням епохи.
Кожна крихітна фігурка тут була гранично точною. У них повністю були відсутні пафос або зайвий драматизм. Це була просто гола, неприкрита життєва правда. Мілена помітила на столі ще один тонкий зошит. Він помітно відрізнявся від блокнота із записами про прогресуючу хворобу рук.
Ця знахідка виглядала значно старішою і ветхішою. Папір був сильно пожовклим, а сторінки густо списані дрібним почерком. На першій сторінці гордо стояло тільки одне коротке слово, що позначає Далеку Північ. Дівчина почала тихо читати вголос окремі фрагменти. Це були короткі замальовки про моторошні морози і людей, які не витримали випробувань весни…
