— Ти не зобов’язана бути безстрашною, — сказав він увечері перед засіданням. — Сміливість не в тому, щоб нічого не боятися. Сміливість у тому, щоб сказати правду, навіть коли страшно.
— А якщо я побачу її й не зможу говорити? — спитала Аліна.
— Тоді зробиш вдих. Подивишся на мене. І почнеш із того, що пам’ятаєш найкраще.
Вона кивнула.
Уранці вони приїхали до будівлі суду заздалегідь. Біля входу вже зібралися журналісти й просто цікаві. Справа стала гучною: впливовий підприємець ледь не загинув від отруєння, його дружину звинувачували в замаху, а головною свідкинею виявилася дівчинка, яка ще недавно жила на вулиці.
Для людей це була сенсація.
Для Аліни — найстрашніша правда її життя.
Віктор ішов поруч повільно, усе ще не до кінця відновившись після отруєння. Але виглядав він твердим. Коли спалахи камер засвітилися біля входу, Аліна мимоволі зіщулилася. Їй захотілося сховатися за його плечем, зникнути, повернути назад.
Віктор трохи нахилився до неї.
— Не дивися на них. Просто йди поруч.
Вона так і зробила.
У залі суду було прохолодно й надто тихо. Дерев’яні лави, суворі обличчя, шарудіння паперів, приглушені голоси адвокатів — усе здавалося Аліні чужим і напруженим. Вона сіла поруч із Віктором і зчепила пальці так сильно, що побіліли кісточки.
Потім увели Діану.
Аліна відразу відчула, як усередині все стиснулося.
Діана виглядала майже так само, як того вечора: бездоганна постава, акуратна зачіска, спокійне обличчя. На ній був строгий костюм, але навіть він виглядав дорогим і елегантним. Вона трималася впевнено, ніби прийшла не відповідати за злочин, а спостерігати за чужою помилкою.
На Аліну вона глянула лише раз. Холодно, коротко, без тіні каяття.
Цього погляду вистачило, щоб дівчинка знову відчула себе тією самою худою тінню за кухонним вікном. Але поруч сидів Віктор. Він поклав долоню на край лави біля неї — не торкаючись, просто показуючи, що він тут.
Засідання почалося.
Прокурор говорив про планування, мотиви й докази. Згадував отруєну страву, флакон, фінансові документи, спробу переказу великої суми, свідчення персоналу ресторану. Адвокати Діани заперечували. Вони намагалися подати справу інакше: мовляв, обвинувачення ґрунтується на домислах, а дівчинка могла бути введена в оману або сама була зацікавлена в тому, щоб привернути увагу багатої людини.
Коли Аліна почула це, у неї похололи пальці.
Привернути увагу.
Вона згадала, як сиділа на тротуарі зі стаканчиком, як люди проходили повз, як жінка в дорогому пальті штовхнула її на асфальт. Якби ці адвокати знали, що таке бути невидимою, вони б не говорили так легко.
Але вони говорили.
Потім свідків почали викликати одного за одним. Кухар підтвердив, що Діана заходила на кухню й стояла біля страви. Він визнав, що на кілька секунд відволікся, а коли повернувся, тарілка виглядала так само, як раніше. Офіціант розповів, що виніс страву Вікторові й майже відразу після цього до зали вдерлася дівчинка з криком про отруту. Молодий працівник ресторану підтвердив, що Аліна допомагала повернути Віктора на бік і вимагала викликати швидку.
Охоронець, помітно нервуючи, визнав, що дівчинка намагалася попередити його ще до того, як проникла всередину. Він сказав, що не повірив їй і не пустив.
— Що саме вона говорила? — спитав прокурор.
Охоронець опустив очі.
— Що в їжі отрута. Що вона бачила жінку на кухні.
У залі стало тихіше.
Аліна відчула, як Віктор поруч ледь помітно видихнув. Це було важливо. Тепер уже не тільки вона говорила, що намагалася попередити заздалегідь.
Потім виступали експерти. Вони пояснили, що речовина у страві могла спричинити тяжке отруєння і за відсутності швидкої допомоги призвести до смерті. Розповіли про сліди на флаконі, про збіг складу, про час реакції організму Віктора. Їхні слова звучали сухо й професійно, але від цього ставали тільки страшнішими.
Аліна слухала й розуміла: вона справді стояла поруч зі смертю. Не з красивою драмою, не з гучною історією, а зі справжнім лихом, яке вдалося зупинити лише частково й майже випадково.
Нарешті викликали її.
— Свідок Аліна, підійдіть.
Ноги відразу стали ватяними. Дівчинка підвелася, але на мить їй здалося, що вона не зможе зробити й кроку. Віктор подивився на неї. Спокійно. Твердо. Так, як обіцяв.
Вона вдихнула й пішла вперед.
У залі на неї дивилися десятки очей. Суддя, прокурор, адвокати, журналісти, Діана. Аліна стиснула пальці, намагаючись не опустити голову. Їй хотілося сховатися, але вона змусила себе стояти рівно.
— Розкажіть, що ви бачили того вечора, — попросив прокурор.
Спочатку голос не слухався. Перші слова прозвучали тихо, майже пошепки. Але потім Аліна згадала кухонне вікно, флакон, тарілку — і почала говорити впевненіше.
Вона розповіла все від самого початку. Як опинилася за рестораном, бо шукала їжу. Як знайшла хліб в упаковці. Як почула шум кухні й побачила відкрите вікно. Як помітила Діану, яка не була схожа на працівницю й рухалася так, ніби боялася бути поміченою. Як та дочекалася, поки кухар відійде, дістала маленький темний флакон і капнула рідину в страву.
— Що ви відчули в той момент? — спитав прокурор.
Аліна на секунду замовкла.
— Страх, — сказала вона чесно. — Я злякалася. Спочатку хотіла піти. Подумала, що мені ніхто не повірить. Але потім офіціант узяв тарілку. Я зрозуміла, що якщо промовчу, людина може померти.
— Чому ви вирішили, що це була отрута?
— Бо вона робила все потай. Озиралася. Ховала флакон. І потім пішла так, ніби нічого не сталося.
Адвокат Діани підвівся.
— Аліно, ви жили на вулиці, так?
— Так.
— Ви шукали їжу в сміттєвих контейнерах?
Віктор напружився, але Аліна відповіла сама:
— Так.
— Ви часто бачили дорогих людей, дорогі речі, ресторани, до яких вас не пускали?
— Так.
— Чи можна припустити, що ви відчували образу на таких людей?
Аліна подивилася на нього. Запитання було неприємне, липке, ніби її знову намагалися вимазати брудом.
— Я відчувала голод, — тихо сказала вона. — І страх. Але я не хотіла нікому зла.
У залі хтось ворухнувся.
Адвокат продовжив:..
