Лікарка різко завмерла під час УЗД, і коли я злякано запитала, чи щось не так з дитиною, вона взялася за голову й тихо поцікавилася, чи вагітна я від чоловіка. Я підтвердила, що Ігор — мій перший і єдиний чоловік, але те, що вона розповіла потім, повністю змінило моє життя. Зараз, згадуючи той день, я розумію: саме тоді почалося моє справжнє визволення.
Вранці 20 жовтня Марина Бєлова прокинулася з легким хвилюванням. Сьогодні мало бути планове УЗД на 20-му тижні вагітності — те саме обстеження, на яке чекають усі майбутні мами. Ігор поїхав у відрядження ще вчора, тому йти до клініки довелося самій.
У жіночій консультації пахло хлоркою й тривогою. Марина влаштувалася в черзі, гортаючи журнал про материнство, і думала про те, як змінилося її життя за останні місяці. Робота в школі, де вона викладала літературу, тепер здавалася тимчасовою зупинкою перед головним призначенням.
Кабінет УЗД зустрів її звичною напівтемрявою та гулом апаратури. Олена Петрівна, лікарка з 20-річним стажем, була відома своїм професіоналізмом і спокоєм. Її сиве волосся, зібране в строгий пучок, і уважні очі за окулярами вселяли довіру. Марина лягла на кушетку, оголивши живіт. Холодний гель змусив її здригнутися, але вона терпляче чекала, коли лікарка почне водити датчиком.
Олена Петрівна мовчки налаштовувала апарат. Її рухи були відточені роками практики. Датчик ковзнув по шкірі, і на моніторі з’явилося розмите зображення. Марина із завмиранням серця вдивлялася в сіро-білі плями, намагаючись розгледіти обриси своєї дитини. Лікарка зосереджено водила датчиком, час від часу щось вимірюючи на екрані. Раптом Олена Петрівна завмерла. Її рука з датчиком застигла в одному положенні, а погляд був прикутий до монітора.
Марина відчула, як напружилося її тіло. У цій нерухомості було щось тривожне. Лікарка присунулася ближче до екрана, ніби не вірячи власним очам. Вона перевірила налаштування апарата, покрутила регулятори, знову подивилася на зображення. Потім її вільна рука повільно піднялася до голови.
— Щось не так з дитиною? — голос Марини прозвучав вище, ніж зазвичай. Серце калатало так сильно, що здавалося, його стукіт чути в усьому кабінеті. Усі страхи, які вона гнала від себе останні місяці, разом навалилися важким тягарем.
— Дитина в порядку! — швидко відповіла Олена Петрівна. Але її голос звучав якось дивно. Вона відклала датчик і повернулася до Марини з незрозумілим виразом обличчя. — Скажіть, ви вагітні від чоловіка?
— Звісно! — Марина навіть підвелася на кушетці від здивування. — Яке дивне запитання. Ігор — мій перший чоловік. Ми разом зі студентських років.
Олена Петрівна зняла окуляри й протерла їх тремтячими руками. У її рухах читалася внутрішня боротьба: професійна етика проти людської участі. Вона знову наділа окуляри й пильно подивилася на Марину.
— Як звати вашого чоловіка? Повне ім’я.
Лікарка взяла ручку, готуючись щось записати. Її голос став офіційним, але руки, як і раніше, злегка тремтіли.
— Ігор Бєлов. А що відбувається?
Коментування закрито.