Він не помітив, як дружина злегка випросталася, ніби повертаючи собі зріст, якого позбавляють довгі роки звичних поступок.
У чоловічому відділі Марина проявила ту ж уважність. Вона вибрала Герману сорочку, яка підкреслювала плечі, і запропонувала приміряти костюм із кращою посадкою. Він дивився на себе в дзеркалі, вона стояла на півкроку позаду, немов оператор, який контролює кадр і вже знає, як відгукнеться цей силует у чужому погляді. Вона зазначила, що піджак на чоловікові сидить ідеально.
Після покупок вони поїхали в кафе. Марина запропонувала десерт, якого ніколи не замовляла раніше, і зробила кілька знімків на телефон, попросивши Германа наблизитися. Його рука лягла їй на плече, і в цьому жесті було менше тепла, ніж у рівному світлі лампи над столом. Вона все одно посміхнулася камері так, ніби перед нею був день, якого варто було чекати. Знімки одразу ж вирушили в загальний сімейний альбом. Їй важливо було, щоб у цього дня з’явилося обличчя, і щоб це обличчя зберігалося там, де звикли зберігатися невинні деталі життя.
Вдома вона зробила собі каву і пішла в спальню. Герман сидів у вітальні за звітами. Марина дістала велику папку зі щільного картону, прикріпила до внутрішньої сторони прозорі файли і розклала по них документи. На лівий стос відправлялося все, що числиться на ній, на правий — те, що оформлено на Германа. Марина записувала суми й дати акуратним, спокійним почерком, ніби складала інвентар старовинної бібліотеки, де кожна книга має повернутися на полицю.
Вона зателефонувала матері, запитала про здоров’я, уточнила, коли Ніна Федорівна зможе під’їхати до нотаріуса. У голосі матері чулася втомлена доброта людини, яка звикла допомагати, не ставлячи зайвих запитань. Марина пообіцяла забрати її на машині, заздалегідь попередила, які документи взяти, і попросила не хвилюватися і нікому нічого не говорити.
Наступного дня Марина сіла навпроти юриста в його кабінеті. Кімната була проста, стіни без зайвих деталей, на столі — акуратно розкладені справи. Чоловік уважно слухав, не перебиваючи, і ставив запитання, які залишали у Марини відчуття опори. Він попросив уточнити терміни, перерахувати великі покупки за останні роки, назвати власні джерела доходу і витрати, описати рух коштів по рахунках. Марина відповідала без зайвих емоцій, немов переказувала біографію чужої людини.
Юрист пояснив можливі сценарії, зазначив, які папери знадобляться в суді, сформулював стартову стратегію. Він говорив про тимчасові заходи, про охорону активів, про акуратність формулювань. Марина малювала в блокноті маленькі квадрати і заповнювала їх ключовими словами, щоб надалі зібрати з них план.
Після консультації вона поїхала до нотаріуса разом із матір’ю. Ніна Федорівна тримала в сумці стос документів, складених по порядку, і тривожно на них поглядала. Марина міцно взяла її за руку, запевнила, що це звичайна процедура і що так буде правильно. У кабінеті було тихо, нотаріус говорив неквапливо, пояснюючи сенс кожного пункту. Підписи лягали один за одним, ніби каркас великого будинку зміцнювався, щоб витримати вітер. Марина перевела частину прав на майно, оформила довіреності, відкрила окремий рахунок, про який знали тільки вона і нотаріус. Після виходу на вулицю мати зітхнула вільніше і сказала, що готова приїхати знову, якщо знадобиться. Марина подякувала і відвезла її додому. Усе робилося спокійно і по-діловому.
Увечері вона провела ревізію у власному маленькому бізнесі. Її майстерня приносила стабільний, хоч і скромний дохід. Марина знала, що зараз важливіше закрити видиму частину діяльності, ніж доводити чиюсь правоту. Вона зателефонувала бухгалтеру й обговорила процедуру консервації. Бухгалтер пояснив, як коректно зупинити платежі, які звіти здати, де поставити позначки. Марина слухала і записувала слова, які ніколи раніше не здавалися значущими: повідомлення, акт, припинення. У кожному терміні був сухий спокій, і цей спокій підтримував її краще, ніж будь-які розмови про почуття.
Герман у ті дні поводився майже як зазвичай. Він приходив додому пізно, розповідав щось нейтральне про зустрічі та переговори, запитував, чи не дзвонить Ярослав, вдавав, ніби втомився. Марина жодного разу не заговорила з ним про те, що почула. Вона підтримувала звичний розпорядок, накривала на стіл, нагадувала про краватку до нового костюма, уточнювала час від’їзду на ювілей. Ця видима рівновага створювала навколо неї м’яку, але надійну захисну оболонку.
Вона зателефонувала доньці, Риті, і запитала, чи не потрібна допомога. Розмова склалася світлою: Рита розповіла про проєкт, про орендовану квартиру, про подругу, з якою готують спільну доповідь. Марина не стала згадувати про свої плани. Їй захотілося, щоб у доньки були новини іншого порядку, не обтяжені сімейною бухгалтерією.
Після дзвінка Марина поставила телефон на зарядку і відчинила вікно, впускаючи в кімнату рівне повітря, що не обіцяло сюрпризів. Слова, сказані юристом, складалися в чіткий ланцюжок, як намистини, нанизані на нитку, і ця проста візуальна метафора допомагала тримати курс.
На третій день вона поїхала в банк. Менеджер вислухав прохання, запропонував консультацію щодо структури вкладів і резервних комірок. Марина вибрала один з варіантів — не найзручніший, але надійний. Вона переглянула ліміти по картах, змінила паролі, попросила підключити повідомлення по основних операціях. У кожному кроці відчувалася не метушня, а намір. Вона не намагалася покарати, не прагнула швидких перемог. Їй потрібна була захищеність, вибудувана без зайвого шуму.,.
Коментування закрито.