Хлопчик мовчки кивнув. І цього було достатньо. Взявши його за руку, чиновниця вийшла з квартири. Світлана залишилася одна. Дзвінка порожнеча раптом накрила її. Вона вже звикла себе вважати відповідальною за Льошку, уявляла себе в ролі його мами. Ні, жінка не думала замінити померлу подругу, але сподівалася, що хоч якось зможе допомогти хлопчикові. А йому, виходить, це не треба. Лише тільки з’явився цей незрозумілий батько, він тут же пішов за ним.
— Світлано, поклик крові, напевно, — зітхнувши, сказав Павло, коли прийшов з роботи і все дізнався. — Нічого вже не поробиш. Вони рідні один одному люди.
— А якщо він його ображати буде? — схлипувала Світлана.
— Льошка ж знає наші телефони. Подзвонить, якщо що, — заспокоїв Павло. — А ти заспокоюйся. Давай трохи до тями прийдемо після цієї історії і підемо знову в притулок. Виберемо малюка. Тим більше що і довідки у нас майже всі готові.
— Я не знаю, чи зможу зараз, — похитала головою Світлана. — Я так до Льошки прив’язалася.
— І я, — кивнув Павло.
Вони довго сиділи ще на кухні, мовчали. Важко якось. У них же з’явився новий сенс у житті, людина, про яку можна піклуватися. А тут раз — і все. Немов кисень перекрили.
А в цей час Льошка їхав до свого батька, сидячи у великій красивій машині. Хлопчисько дивився то у вікно, то в потилицю водія, то поглядав на цю товсту задоволену тітку.
— Скоро твоє життя зміниться, — посміхалася Тамара Сергіївна. — Все буде як у казці. Тато твій тебе любить.
Хлопчик недовірливо подивився на неї. Хіба так буває? Але тітка права. Тато не може не любити.
Вони в’їхали в якесь котеджне селище і незабаром зупинилися біля двоповерхового особняка. Вийшов охоронець, про щось переговорив з водієм і пішов відчиняти ворота. Машина в’їхала на територію великої і багатої садиби. Раніше Льошка такі тільки в кіно бачив. З високого ґанку від будинку спускався той самий чоловік, який вчора приходив до Світлани і Павла. Накинувши на плечі дублянку, до них поспішав Микола.
— Добрий вечір, — розпливлася в усмішці Тамара Сергіївна. — А ось і ми.
— Доброго дня, — похмуро відповів їй Микола і з цікавістю втупився на хлопчика. — Ну що, сину, привіт.
— Доброго дня, — зніяковів Льошка.
Він, звичайно, багато разів уявляв собі їхню зустріч, але не очікував, що його батько ось такий: багатий, успішний. Микола обійняв сина, поплескав по худенькому плечику і пішов було з ним по стежці до будинку, залишивши Тамару Сергіївну здивовано кліпати віями. Потім схаменувся.
— Ти йди, синку, я зараз.
Микола повернувся до Тамари Сергіївни і вручив їй якийсь згорток, дав вказівку водієві везти гостю куди вона скаже.
Льошка стояв у нерішучості біля високого ґанку. Такий блискучий, красивий.
— Ходімо, Олексію, поспілкуємося, — підморгнув Микола і відчинив двері в будинок.
У холі їх зустріла літня жінка в білому фартусі і з підтиснутими губами. «Зла якась», — подумав Льошка.
— Доброго дня, бабусю, — розгублено сказав хлопчик.
У старої від подиву брови поповзли вгору, а Микола розреготався.
— Олексію, це не бабуся, а моя домоправителька, — сказав він, посміявшись. — Емма Георгіївна.
— Добрий вечір, молодий чоловіче, — сухо сказала жінка і звернулася до господаря: — Стіл накритий.
— Дуже доречно, — кивнув Микола. — Дуже їсти хочеться. А тобі, Льошко?
Хлопчик слабко кивнув у відповідь. Вся ця обстановка, нові люди ввели його в якийсь ступор. Він все менше і менше розумів, а навіщо він тут взагалі. Особливої радості він не бачив в очах цього великого дядька, який був його батьком. Так, той сміявся, жартував, але очі якісь холодні.
За столом вони мовчки їли. Правда, Льошка мало розумів, як правильно працювати з усіма цими приборами, і здебільшого орудував ложкою. Салат спробував, трохи супу з назвою якоюсь дивовижною і вже наївся. А Микола все їв і їв, мовчки і з апетитом.
— А ти чому нічого не їси? — здивувався Микола.
— Я вже ситий.
— Так? Ну тоді йди в свою кімнату. Емма Георгіївна тебе проведе, — сказав він.
Льошка здивовано подивився на батька.
— А поговорити? Познайомитися ближче?
Хлопчик сподівався, що батько розповість йому про маму, як вони познайомилися, пояснить, чому пропадав стільки часу, а він його в кімнату.
— Я запитати хотів, — наважився хлопчик перший на розмову. — Чому ви з мамою розлучилися?
— Потім, все потім, — відмахнувся Микола. — Іди зараз відпочивай.
Стара в білому фартусі рішуче взяла хлопчика за руку. Так, у таких хоромах Льошка ніколи не жив. Тут було широке м’яке ліжко, величезний телевізор, ноутбук на столику, крісло зручне і санвузол — весь у розпорядженні Олексія. Льошка із задоволенням лив воду в душовій кабіні, потім блаженствував, засинаючи на ліжку, і не чув, як двері в його кімнату обережно зачинили на ключ.
Йому снилася мама. Вона стояла посеред ромашкового поля і простягала йому руки, а він просто дивився на неї. Вона посміхалася йому і раптом зблідла, щось закричала, а він ні слова не зрозумів, просто стояв і дивився на неї. Потім подув вітер, і мама стала прозорою, як серпанок. Льошка було ступив за нею, але раптом зрозумів, що його ноги міцно зв’язані. Він почав падати і від жаху прокинувся.
Хлопчик сів на ліжку, потряс головою. Ось що за дурниця йому наснилася? Потім вирішив просто забути, це ж просто сон. Льошка озирнувся. Сонячні промені боязко пробивалися крізь щілину в щільних портьєрах. Він підскочив і підбіг до вікна, щоб розкрити штори, і тут же відсахнувся. На вікні була міцна кована решітка. Потім подумав трохи: ну і що такого? Напевно, як у багатоповерхівках на перших поверхах ставлять. А за вікном виднівся ліс. Вже була рання весна, за залізною огорожею вдалині виднілося засніжене поле. Напевно, влітку тут красиво. Льошка раптом згадав, що вчора толком не роздивився будинок, і вирішив прогулятися всередині. Він смикнув двері, але вони виявилися замкненими. Хлопчик ще наполегливіше смикнув ручку, потім постукав. Через кілька хвилин біля дверей почулися кроки. Дзенькнув ключ.
— Ти чого шумиш?
Коментування закрито.