— Він поїхав в аеропорт, — відповіла жінка. — І хлопчика з собою забрав.
Павло з добровільними помічниками кинулися в аеропорт.
Генерал після дзвінка Емми сидів у роздумах. Невже все, про що йому зараз розповіла його колишня подруга, правда? Невже рідний батько піде на такий злочин? Не вірилося йому. Але перевірити сигнал варто. Він подзвонив в аеропорт.
— Слухай, там у тебе сьогодні один пасажир летить з сином. Синельников його прізвище, Микола Олександрович. Повідом своїм службам, щоб затримали, — сказав генерал начальнику аеропорту.
— Без проблем, — відрапортував той у відповідь.
Але через кілька хвилин передзвонив.
— Костянтине Івановичу, немає у нас такого пасажира, — сказав начальник аеропорту. — Всі списки вилітаючих перевірили.
— Так? Значить, щось наплутали мої підлеглі, як завжди, — посміхнувся генерал. — Або ця Емма зовсім з розуму вижила.
Генерал зітхнув з полегшенням. Не доведеться розплутувати клубок страшних злодіянь. А в цей час біля стійки реєстрації стояли Микола і Льошка. Хлопчисько ледве тримався на ногах. В очах у нього двоїлося, голова паморочилася. Щось вколов йому Микола.
— Мій син — аутист, — пояснив Микола дівчині, яка перевіряла квитки, коли та з підозрою подивилася на хлопчика.
Чоловік простягнув їй всі необхідні документи, що підтверджують хворобу Льошки. Підготувався він ґрунтовно. Не знала про це Емма. Як і те, що документи у Миколи і Олексія були абсолютно на інше прізвище.
А до стійки вже біг Павло зі своїми друзями. Він побачив хлопчика здалеку і відразу зрозумів, що з Льошкою біда. Микола помітив міцних хлопців, що бігли до нього. Рвонув убік, але нічого не встиг зробити. Його повалили. Охорона аеропорту, що нагодилася, довго не розбиралася і викликала поліцію.
— Ви не смієте мене затримувати! У мене виліт! — кричав Микола. — У мене син хворий!
— У жодному разі його не відпускайте! — закричав і Павло. — Він злочинець! Він дитину хотів незаконно вивезти за кордон!
— Чому незаконно? — здивувався співробітник поліції. — За документом хлопчик його син, Олексій Андрєєв.
— У Олексія інше прізвище. Він Воронов! — заперечив Павло і кивнув у бік Миколи. — А у нього Синельников, наскільки я знаю.
— Теж Андрєєв! — поліцейський підняв брови, вивчаючи документи. Потім з цікавістю подивився на Миколу. — Громадянине, як ви це поясните?
— Та кому ви вірите! — істерично закричав Микола. — Я Андрєєв, і син мій теж!
— Перевіримо! — кивнув співробітник поліції.
Миколу, Павла і трьох помічників відвезли у відділення. А ось Льошку довелося доставити в лікарню. У поліції тут же почали розбиратися з цією непростою справою. Ніколи з таким у цьому місті ще не стикалися, щоб рідний батько так цинічно використовував свого рідного сина. Звичайно, Микола все спочатку заперечував, але справа потрапила в руки досвідченого слідчого. Незабаром з’явилися і свідки: Тамара Сергіївна, Емма Георгіївна, лікарі з клініки. Картина прояснилася.
Миколу визнали винним у тому, що він незаконно намагався вивезти дитину з країни, і в умислі на вчинення більш тяжкого злочину. Крім Миколи були затримані ще кілька людей у цій справі, в тому числі і лікарі медичного центру. Тамара Сергіївна позбулася своєї посади. Емма Георгіївна відбулася легким переляком, відпустили її. Напевно, зіграло роль її знайомство з генералом.
Юлія, коли дізналася, що сталося з її чоловіком, прийшла в лють. Ось нічого йому не можна доручити. Її саму не притягнули до цієї справи, просто не довели її причетність. Ні, вона анітрохи не шкодувала Миколу, тому що все життя звикла лише користуватися ним. Та й чого його шкодувати, коли мова йшла про сина? І тепер уже Микиті ніхто не міг допомогти.
І все ж сталося диво. Микиту врятували, при цьому законним шляхом. А Юлія, залишившись одна, не змогла грамотно керувати бізнесом і незабаром розорилася, повернувшись в країну. Від неї відвернулися всі знайомі. Батьків на той момент вже не було, і довелося їй з Микитою перебиратися в просте житло. Потім прийшла звістка з в’язниці: Микола загинув за незрозумілих обставин. Юлія, яка звикла до розкоші, звикла все життя сподіватися на чоловіка, цього не витримала, почала пити і довела себе до такого стану, що одного разу прийшли співробітники опіки і забрали Микиту в дитячий будинок.
А у Льошки в житті почалася біла смуга. Після лікарні його забрали до себе Світлана і Павло, і більше нікому вони хлопчиська віддавати не збиралися. Це їхня дитина. У всій цій історії був і позитивний момент. У Олексія вчасно діагностували захворювання серця і незабаром провели необхідну операцію. Тепер хлопчисько був абсолютно здоровий. Часто згадуючи маму, він шепотів, дивлячись у небеса: «Мамочко, рідна, дякую тобі, це ж ти мені допомогла тоді». І вітер тріпав його волосся, немов як раніше його так гладила мама.
Звичайно, Світлана не прагнула замінити Льошці матір, але вона все робила для того, щоб хлопчисько знову відчув смак життя, задихав на повні груди і нічого більше не боявся. Павло вибудував з ним такі стосунки, що тепер його думка була найавторитетнішою для Льошки. Так, Світлана і Павло змогли стати йому справжніми батьками.
Одного разу в школу принесли рекламні буклети про дитячий табір. Це був табір біля моря, поруч ліс.
— Краса! — Льошка прямо замарив ідеєю туди з’їздити.
— Раз так хочеться, значить, поїдеш, — сказав Павло, і Світлана з ним погодилася.
І ось уже Льошка разом з іншими дітьми махав їм рукою на прощання з вагона поїзда. Цілий дитячий поїзд їхав на море.
— Я так за нього переживаю, — зітхала Світлана, дивлячись услід потягу, що відходив.
— Не переживай, — заспокоював Павло, обіймаючи Світлану. — Він у нас розумний хлопець і з такої халепи виплутався. А тут чого переживати? Поруч вожаті, охорона, все буде добре. Тим більше, йому вже п’ятнадцятий рік. Зовсім дорослий. Бачила б Олена свого синочка…
— А може, вона й бачить…
Коментування закрито.