— Ніно Семенівно! — Мухіна нарешті відірвалася від телефона, і в цьому погляді було стільки холоду, що його вистачило б на невеликий криголам. — У цій сумці лежать мої суто особисті речі. І я волію не випускати їх із поля зору ні на секунду.
— Так-так, звісно, я просто з чистої участі хотіла… — Свекруха потяглася до шкіряної ручки, і її пальці ковзнули по дорогому матеріалу з такою жадібною тугою, що Борис мимоволі відступив від вікна далі.
— Мамо, сядь на місце. Будь ласка, сядь і перестань чіпати чуже майно.
Ніна Семенівна слухняно опустилася на край стільця, але її очі й далі гарячково металися від сумки до дверного прорізу з частотою несправного маятника, у якого остаточно зірвало всі налаштування гальмування. Регіна спостерігала за цим спектаклем із кухні крізь вузьку щілину в дверях і бачила, як свекруха совається, подається вперед при кожному шереху гості й перелякано відкидається назад, щойно Борис просто повертає голову в її бік.
— Ой, Ельвіро Робертівно, яка у вас сумочка чарівна! — Свекруха вдалася до обхідного маневру, сплеснувши руками з таким фальшивим захватом, що навіть Груня в кухонному закутку скривилася, мов від зубного болю. — Шкіра просто розкішна, такий шляхетний блиск. Я точнісінько таку бачила в нашому міському торговому центрі на першому поверсі, всього за 15 тисяч стояла, ну просто копія вашої!
Мухіна повільно, з гідністю античної статуї, повернула голову. Запала тиша, що тривала три довгі секунди, упродовж яких було чути тільки рівне цокання годинника в передпокої й те, як Борис на видиху закрив обличчя долонями. Мухіна мовчки взяла свою сумку, переклала її на коліна й защіпнула замок із сухим, демонстративним клацанням, від якого в кімнаті стало ще на кілька градусів холодніше.
Із кухні долинув дзвінкий металевий звук — це Регіна впустила ложку в мийку, бо її плечі вже трусилися від беззвучного сміху, який вона відчайдушно намагалася придушити, кусаючи губи.
— Груню, — прошепотіла вона, намагаючись віддихатися. — Я зараз просто тут на місці й помру від цієї краси.
— Не смій помирати, Регінко, — Груня стояла поруч, теж люто закусивши губу. — Рано тобі ще. Тут, схоже, починається найвидовищніша дія.
І вона справді почалася за хвилину. Ніна Семенівна, чий лоб укрився дрібною росою поту, а пальці розтерзали серветку до стану тугого джгута, раптом різко підвелася, хитнулася й учепилася в спинку крісла.
— Ой, щось мені зовсім недобре, в очах потемніло, я зараз упаду…
Вона зробила крок до дивана, і її ноги, підкошені цілком відчутним жахом, вирішили остаточно піти в безстрокову відпустку. Тіло свекрухи з усією можливою грацією обвалилося на журнальний столик. Порцеляновий чайник виконав акробатичне сальто й розлетівся на друзки, а гаряча ромашка щедрим потоком хлинула на перський килим. Сумка Мухіної зісковзнула з колін, із глухим стуком ударилася об паркет, і защіпнутий хвилину тому замок зрадницьки розкрився.
На килим висипався весь вміст: гаманець, пудрениця, помада, візитниця і той пухкий конверт, з якого віялом випурхнули пачки п’ятитисячних купюр, вальяжно розлетівшись просто до ніг Ельвіри Робертівни. У кімнаті запанувала така мертва тиша, що стало виразно чути шум машини, яка проїжджала за вікном.
Із дверного прорізу долинув гуркіт — це Груня, яка спостерігала за сценою з-за рогу, впустила тацю з чистими чашками. Порцеляна розбилася другим каскадом, і Груня, відсахнувшись, перелякано притисла долоні до розчервонілих щік…
