Мухіна зволила прибути на сорок хвилин раніше, випливши з надр чорного представницького авто, що припаркувалося біля ґанку з хижою грацією акули на мілководді. Ніна Семенівна перевтілилася миттєво, скинувши шкуру домашнього тирана й начепивши маску привітної господині, чиї широко розкриті руки обіцяли задушити гостю в обіймах гостинності.
— Ельвіро Робертівно, дорога, яка несподівана радість і велика честь для нашого скромного дому! Проходьте ж мерщій, у нас усе готове за найвищим розрядом.
— Добрий вечір, Ніно Семенівно! — Мухіна кивнула з тією ввічливою холодністю, від якої в простих смертних іній на віях виступає.
Вона недбало несла на лікті шкіряну сумку із золотим блиском фурнітури, тримаючи її так, ніби це не аксесуар за шалені гроші, а просто продовження її власної бездоганної руки.
— А це наша домашня окраса! — свекруха вказала на Регіну жестом, яким зазвичай демонструють нову підставку для парасоль. — Знайомтеся, це дружина Борі, вона нам чай організує. Регіно, йди на кухню й не затримуйся!
— Дуже приємно познайомитися, Ельвіро Робертівно! — Регіна ввічливо схилила голову, ховаючи за цією покірністю блиск в очах. — Чай буде подано рівно за п’ять хвилин.
— Дякую вам, люба! — озвалася Мухіна з несподіваною людською теплотою й попрямувала до вітальні, де велично опустилася на диван, прилаштувавши свою сумку поруч на подушку.
Регіна затрималася в дверях рівно на мить, якої вистачило, щоб зафіксувати поглядом незачинений замок гостьової сумки, чий зів трохи прочинився, манячи своєю темрявою. Серце в грудях виконало короткий, але лютий танок, і зухвалий план остаточно оформився в голові, ставши ясним і безжальним.
Вона пішла на кухню, де Груня вже щосили бряжчала парадною порцеляною, намагаючись не розбити спадок минулих поколінь.
— Груню, як гадаєш, ця столична пані сильно нас за людей не має? — спитала Регіна, беручись заварювати ромашку й стежачи, щоб рухи її рук лишалися плавними й не виказували гарячкової роботи думки.
— Пані як пані, тільки очі в неї такі, що наскрізь бачать, — Груня скоса глянула на двері й витерла руки об фартух. — Таку на кривій кобилі не об’їдеш, тож ти, Регінко, неси чай рівно й спину тримай, ти в цьому домі єдина, хто на людину схожий.
— Дякую, Груню, твоє добре слово зараз дорожче за цей сервіз буде.
— Ну все, йди вже, а то Ніна Семенівна там гостю своїми компліментами в цукровий діабет вжене.
Регіна ввійшла до вітальні, несучи тацю з такою гідністю, з якою несуть державні нагороди, і почала розставляти чашки з неквапливістю, яку свекруха сприйняла за боязкість, а гостя оцінила як добре виховання.
— Який дивовижний і тонкий аромат! — Ельвіра Робертівна прикрила очі, вдихаючи пару над чашкою. — Це ж не та потеруха в пакетиках, яку продають під виглядом чаю в наших крамницях.
— Це власноручний збір, Ельвіро Робертівно. Збираю трави влітку, сушу їх за всіма правилами в затінку, щоб зберегти і колір, і душу рослини.
— Пречудово, просто пречудово! Ніно Семенівно, у вашої невістки виявилися не лише золоті руки, а й рідкісний смак, — зауважила Мухіна, і в її голосі промайнуло щось таке, від чого свекруха вичавила з себе подобу усмішки…
