Евеліна коротко виклала вчорашні події. Станіслав слухав, не перебиваючи.
— І тепер він погрожує заявити на мене в поліцію за нібито завдані побої?
— Саме так.
— Є свідки події?
— Тільки його мати, яка на його боці.
Станіслав важко зітхнув.
— Ситуація неприємна. Але якщо немає відеозапису або незалежних свідків, буде складно щось довести. З іншого боку, їм теж нічим підкріпити свої звинувачення. Швидше за все, справу навіть не заведуть. А що щодо розлучення та поділу майна? Квартира в іпотеці, кажеш? Хто основний позичальник?
— Ми обоє, але я вношу більше.
— У тебе збереглися платіжні документи?
— Звичайно. Я веду облік усіх витрат.
— Тоді шанси непогані. Але давай зустрінемося особисто, я подивлюся документи.
— Дякую, Стасе. Ти не уявляєш, як це важливо для мене зараз.
Після роботи Евеліна не поїхала додому. Вона вирушила прямо в агентство нерухомості, з яким працювала, коли вони з Тимуром купували квартиру.
— Мені потрібно винайняти однокімнатну квартиру. Чисту, з меблями, в нормальному районі і якомога швидше.
Ріелтор Олексій, який допомагав їм з іпотекою, здивовано підняв брови.
— Евеліно Сергіївно, а що сталося з вашою квартирою?
— Поки нічого. Але мені терміново потрібне тимчасове житло.
Олексій з розумінням кивнув. Він працював з людьми досить довго, щоб не ставити зайвих запитань.
— Є кілька варіантів. Можемо подивитися прямо зараз.
До вечора в Евеліни був договір оренди невеликої, але затишної квартири за п’ятнадцять хвилин від роботи. Сплативши перший місяць і заставу, вона отримала ключі. Нове житло виглядало безликим, але чистим: диван, стіл, шафа, мінімальний набір посуду. Цього було достатньо для тимчасового притулку.
Евеліна сіла на диван і вперше за добу дозволила собі заплакати. Сльози лилися беззвучно, змиваючи напругу, образу, розчарування, але не рішучість. Рішучість тільки міцніла з кожною хвилиною. Пізніше, витерши сльози, вона склала ще один список. Цього разу — речей, які потрібно забрати з квартири, поки Тимур та його мати в лікарні. Документи, особисті речі, робочий ноутбук, фотографії, прикраси.
«Ну що ж, Клавдіє Геннадіївна, — подумала Евеліна. — Ви хотіли цю квартиру? Забирайте. Але мене в ній більше не буде».
З цією думкою вона вирушила до свого колишнього дому, щоб зібрати найнеобхідніше. І поки вона методично складала речі у валізи, всередині міцніло усвідомлення: вона не жертва обставин. Вона автор свого життя. І зараз вона починає нову главу.
Вхідні двері квартири, яку Евеліна ще вчора вважала своїм домом, зачинилися за її спиною з глухим клацанням. Вона зняла туфлі й пройшла до вітальні, оглядаючи простір новим, відстороненим поглядом. Зазвичай, повернувшись з роботи, вона перш за все перевіряла, чи вдома Тимур, кликала його вечеряти або питала, як минув день. Тепер у квартирі панувала тиша, яку порушувало лише цокання настінного годинника.
Евеліна підійшла до вікна. За склом розкинулося вже майже нічне місто — розсипи вогнів, незнайомих і байдужих. Таким же байдужим здавався зараз дім, який вони з Тимуром облаштовували п’ять років. Кожна річ тут була обрана з любов’ю: диван, перед покупкою якого вони пересиділи на десятці інших; книжкові полиці, зібрані власноруч; картини, привезені з відпусток. А тепер усе це виглядало декорацією.
«Так, — Евеліна плеснула в долоні, проганяючи меланхолію. — До справи».
Вона дістала велику валізу, два рюкзаки й кілька об’ємних сумок. План був простий: забрати тільки найнеобхідніше, решту вирішити через юриста. Почати варто було з документів.
У верхній шухляді комода зберігалася папка з важливими паперами: свідоцтво про шлюб (як іронічно воно виглядало зараз), її паспорт, страховий поліс, документи на квартиру, договір іпотеки, виписки по кредиту, податкові декларації за останні роки. Евеліна методично перебирала кожен аркуш, складаючи їх в окрему папку. Тут же лежали її трудова книжка та диплом університету. Вона на мить задумалася, чи варто брати свідоцтво про шлюб, але вирішила, що для розлучення воно може знадобитися.
Розлучення. Це слово досі звучало нереально. Ще позавчора вона планувала святкову вечерю з чоловіком, а сьогодні збирає речі, щоб зникнути з його життя. Телефон задзвонив так несподівано, що Евеліна здригнулася. На екрані висвітилася клініка.
— Алло?
Коментування закрито.