У цю мить родинна трагедія остаточно перетворилася на справу.
Фінансову. Юридичну. Кримінальну.
Я вклала Мілу в ліжко, дала їй чай із медом і дочекалася, поки її дихання стане рівним. Вона заснула майже миттєво, як людина, що надто довго жила на останньому залишку сил.
Я сіла за письмовий стіл і відкрила ноутбук.
Насамперед знайшла адвокатку. Віра Ланська. У професійному середовищі про неї казали, що вона усміхається лише після перемоги. Вона займалася великими майновими спорами, шахрайством, поверненням активів і справами, де гроші ховали за шарами фіктивних компаній.
Дорога. Жорстка. Ідеальна.
Я написала їй листа: короткого, точного, без зайвих емоцій. Факти. Терміновість. Конфіденційність. Додала копії документів, що підтверджували мою особу й попередню посаду, щоб вона відразу зрозуміла: перед нею не розгублена мати, а клієнтка, яка здатна платити й дотримуватися стратегії.
Другим був дзвінок за кордон.
Мій давній контакт, колишній фахівець із фінансових розслідувань, тепер володів приватним консалтинговим агентством. Він відповів сонно й роздратовано. Роздратування зникло, коли я сказала:
— Мені потрібен найкращий аудитор у місті. Фахівець із фіктивних компаній, прихованих активів і переказів на закордонні рахунки.
За двадцять хвилин у мене був номер людини на ім’я Денис.
Команда почала збиратися.
Але для війни потрібні докази. І я знала, де шукати перший.
Наступного ранку, залишивши Мілу під наглядом служби готелю й приватного охоронця, оформленого як особистий помічник, я поїхала за старою адресою. У будинок, де прожила двадцять років до від’їзду.
Мені потрібна була колишня сусідка — Галина.
Усі ці роки вона писала мені теплі повідомлення. Запевняла, що Міла щаслива. Що Карські — пристойні, виховані, турботливі люди. Що Марк буквально носить дружину на руках. Вона ж регулярно отримувала від мене гроші — то «на подарунок Мілочці», то «на ремонт», то «на допомогу по дрібницях».
Двері вона відчинила майже відразу.
— Ніночко! — сплеснула вона руками. — Оце так зустріч! Ти повернулася? Чому ж не попередила?
На її обличчі була радість. Точніше, спроба радості. Надто гучна, надто швидка, погано зіграна.
Вона втягла мене до квартири, де пахло лікарськими краплями, старими меблями й солодкою випічкою. Навколо були вазочки, серветки, рамки, статуетки — все тіснилося, припадало пилом, блищало й заважало дихати.
— Ох, як Міла зрадіє! Вона ж так сумувала. А живуть вони прекрасно, просто прекрасно. Марк — такий чоловік, яких тепер майже не зустрінеш. Ельвіра — жінка сувора, але справедлива. Родина чудова, з великої літери.
Вона говорила без упину.
І що більше говорила, то ясніше я бачила страх.
Очі бігали. Пальці смикали край халата. Голос був солодкий, але натягнутий.
Вона брехала.
І розуміла, що робить це погано.
Я сіла на диван і торкнулася скроні.
— Галино, з дороги голова розболілася. Принеси води, будь ласка.
— Звісно, звісно, зараз.
Вона поспішила на кухню….
