Минула хвилина.
Потім іще одна.
Ніхто не з’явився.
Лише вітер ворушив голі гілки, а далеко за воротами приглушено шелестіли колеса машин, що проїжджали повз.
Я натиснула ще раз.
Тиша.
Це було дивно. Навіть якщо Міла не чекала на мене, у такому домі хтось мав бути. Охорона. Персонал. Садівник. Покоївка. Хтось бодай.
Я потягнула ручку хвіртки.
Вона піддалася.
Я завмерла.
У таких будинках нічого не залишають відчиненим випадково. Замки там — не просто захист, а звичка. Ознака порядку. Частина контролю.
Я штовхнула хвіртку й увійшла. Доріжка до ґанку була викладена світлою плиткою. По обидва боки стояли підстрижені кущі, однакові, мов фігури в строю. З кожним кроком тривога стискала груди дедалі сильніше.
Парадні двері теж виявилися прочиненими.
Зовсім трохи.
З вузької щілини тягло холодом і різким запахом мийних засобів.
Я залишила валізу на ґанку й обережно штовхнула двері.
— Міло? — покликала я.
Голос вийшов тихішим, ніж я очікувала.
Двері розчинилися майже безшумно. Я увійшла до величезного холу. Білий мармур, висока стеля, широкі сходи, що плавно йшли вгору, дзеркала, дорогі світильники, холодний металевий блиск. Усе було ідеальним. Надто ідеальним.
У повітрі стояв запах поліролі, хлорки, дорогих засобів для прибирання й порожнечі.
Ні голосів. Ні музики. Ні телевізора. Ні кроків. Навіть тиша тут здавалася не живою, а вимитою до стерильності.
— Міло? Це я. Мама.
Слово «мама» відштовхнулося від стін і піднялося до стелі, ніби сам будинок не хотів приймати його всередину.
І тут я побачила жінку.
Вона стояла навколішки в дальньому кінці холу, біля сходів. Спиною до мене. На ній був сірий безформний одяг, волосся сховане під простою хусткою. У руках — жорстка щітка. Вона терла шви між мармуровими плитами знову й знову, рівно, механічно, майже безжиттєво. Так працюють не зі старанності. Так працюють, коли бояться зупинитися.
Я ступила вперед.
Потім іще раз.
Мої підбори глухо озвалися під склепінням холу.
Щось у її постаті було знайомим. Не обличчя — я його ще не бачила. Не одяг. А нахил голови. Лінія плечей. Тонкі зап’ястки.
Холод розлився всередині так швидко, ніби кров перетворилася на лід.
На брудному фартусі темними грубими нитками було вишито:
«Служниця родини Карських».
Я зупинилася.
Ні.
Свідомість відмовилася поєднувати цей напис із здогадом, який уже піднімався з глибини.
— Ні, — прошепотіла я.
Жінка здригнулася. Повільно, з зусиллям, ніби навіть поворот голови завдавав болю, вона обернулася.
І час зупинився.
Це була Міла.
Але не моя Міла.
Не дівчина з фотографій, де вона усміхалася поруч із чоловіком. Не молода жінка, яка писала мені про гарний будинок і турботливого Марка. Переді мною була змучена, висушена тінь. Загострені вилиці, сірувата шкіра, запалі щоки, безбарвні губи. Великі темні очі, в яких майже не лишилося світла.
А руки…
