«Чекаю».
Надіславши повідомлення, я відклала телефон. Все. Наживка проковтнута. Шляху назад немає. У суботу вранці відбудеться останній акт цієї драми. І, на мій подив, я чекала цього не зі страхом, а з холодним нетерпінням.
У суботу батько відвіз мене на нашу стару квартиру. Дівчатка залишилися вдома з нянею.
— Ти впевнена, що впораєшся сама? — запитав він біля під’їзду.
— Так, тату. Я повинна зробити це сама.
Він кивнув, стиснув мою руку і поїхав, пообіцявши бути на зв’язку.
Квартира зустріла мене тишею і запахом пилу. За тиждень вона стала чужою. Я пройшлася по кімнатах. Все тут нагадувало про нього, про наше минуле життя, яке виявилося брехнею. Я ходила, механічно збираючи свої речі, готуючись до його приїзду. Ніяких сліз, ніякого тремтіння в руках — тільки порожнеча і холодна рішучість.
Рівно о десятій ранку ключ повернувся в замку. Вадим увійшов упевнено, по-хазяйськи.
— Ну що, заспокоїлася? — кинув він з порога, навіть не дивлячись на мене.
Побачивши зібрані сумки в передпокої, він завмер.
— Це ще що таке? Ти куди зібралася?
Я вийшла до нього назустріч. Спокійна, зібрана, зовсім не та заплакана «істеричка», яку він очікував побачити.
— Я нікуди не збираюся, Вадиме. Це твої речі.
Він здивовано підняв брову.
— Мої? Ти мене виганяєш? З моєї квартири?
— З моєї квартири, — виправила я. — І так, я тебе виселяю.
— Ти мариш, — він посміхнувся. — Це наш спільний дім.
— Помиляєшся. Ця квартира належить моєму батькові. Документи у юриста, можеш перевірити. А ще у юриста документи на розлучення і заява про твоє банкрутство.
Усмішка сповзла з його обличчя.
— Про що ти говориш? Яке банкрутство?..
