Двері тихенько відчинилися. Увійшов батько, Леонід Павлович — високий, сивий, з обличчям, ніби висіченим з каменю. Він завжди був моєю опорою. Він тихо поставив на тумбочку пакет з водою та йогуртами, сів на стілець поруч із ліжком і взяв мою руку у свою. Його долоня була теплою і надійною.
— Як ти, доню? — його голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь.
Я відвернулася до стіни.
— Все добре.
— Ксюшо, подивися на мене!
Я повільно повернула голову. В його очах було стільки болю і тривоги, що мені стало соромно. Я ж дзвонила йому, коли все почалося. Крізь сльози та спазми я розповіла йому все.
— Тату, він… — голос зірвався. — Він сказав… що він з жінкою, а не з інкубатором.
Батько завмер. Його пальці на моїй руці стиснулися так сильно, що кісточки побіліли. Я бачила, як змінюється його обличчя: від недовіри до усвідомлення, від усвідомлення — до холодної, концентрованої люті. Він не кричав, не стукав кулаком по столу. Він просто замовк. І ця тиша була страшнішою за будь-який крик.
— Я зрозумів, — вимовив він діловим тоном, немов обговорював умови нового контракту.
Я знала, що це означає. Мій батько ніколи не прощав зради. А те, що зробив Вадим, було гірше за зраду. Це було оголошення війни, і він програв її, навіть не знаючи, що вона почалася.
Чотири дні в пологовому будинку пролетіли як у тумані. Я майже не спала, проводячи весь час з малечею, годувала їх, міняла пелюшки, просто дивилася на їхні крихітні личка. Вони були моїм всесвітом, моїм порятунком. Я намагалася не думати про Вадима.
Батько дзвонив двічі на день, питав про самопочуття і жодного разу не згадав мого чоловіка. На виписку він приїхав один. Мовчки допоміг мені одягнутися, акуратно взяв у медсестри два дорогоцінні конверти й повіз нас не додому, до Вадима, а у свій великий заміський будинок, де я виросла.
— Тут тобі буде спокійніше, — коротко пояснив він…
Коментування закрито.