Ти сама винна. Завжди задирала носа.
Завжди дорікала своїми грошима. — Я жодного разу не дорікнула тобі, — тихо сказала Марина. — Жодного разу.
Я просто платила за все сама. — От саме! — Артем тицьнув пальцем у її бік. — Ти платила, а я що?
Я чоловік, а почувався нахлібником. — Тоді чому ти не з’їхав? — Марина подивилася йому в очі. — Чому не зняв квартиру за свої гроші, не почав жити окремо, якщо тобі було так некомфортно?
Артем відкрив рота й знову його закрив. — Отож-бо, — кивнула Марина. — Бо жити на всьому готовому зручно.
Жити в квартирі з євроремонтом, не платити іпотеку, не думати про рахунки — це приємно. А от коли я залишилася без роботи, ти відразу відчув себе господарем. Нарешті головним.
І знаєш що? Мені це багато що пояснило. Артем застиг із напіввідкритим ротом, дивлячись на Марину так, ніби бачив її вперше.
Людмила Петрівна зблідла, але швидко опанувала себе. — Маринко, донечко, — заговорила свекруха медовим голосом, роблячи крок уперед. — Ти ж розумієш, ми просто хвилювалися за тебе.
Це все від переживань, від стресу. Ми ж сім’я. Марина мимоволі всміхнулася.
Дивовижно, як швидко змінюється тон, коли людина розуміє, що її викрили. — Сім’я, — повторила вона, хитаючи головою. — Сім’я, яка планувала зробити мене домогосподаркою й прив’язати дитиною.
Сім’я, яка хотіла купити квартиру на ім’я Артема за мої гроші. Так, дуже зворушливо. Артем нарешті знайшов дар мови.
Його обличчя з блідого стало червоним. — Ти… Ти підслуховувала? Записувала нас?
У його голосі звучало обурення, ніби це Марина була винна в тому, що відбувається. — Я захищала свої інтереси, — спокійно відповіла Марина. — І, як виявилося, недарма.
У вас є місяць, щоб знайти житло й з’їхати. Я вже зв’язалася з юристкою. Квартира куплена мною до шлюбу, повністю за мої гроші.
Іпотека за ці сім років теж виплачувалася мною. У мене є всі платіжні документи. — Ти з глузду з’їхала, — вибухнув Артем.
— Я твій чоловік. Ми сім років разом. Ти не можеш просто вигнати мене на вулицю.
— Можу. Марина дістала із сумки теку з документами. — Ось копії всіх платежів за іпотекою.
Бачиш підпис? Мій. Ось чеки на меблі, на ремонт, на побутову техніку.
Усе оплачено моєю карткою. Твоя зарплата йшла на твої костюми, твої гаджети й утримання твоєї матері. Людмила Петрівна схопилася за серце.
— Як ти можеш так говорити? Я допомагала вам по господарству. — Ви їли мою їжу, спали на моїй постелі й будували плани, як перетворити мене на прислугу, — відрізала Марина.
— Більше нічого обговорювати не буду. Місяць, і щоб духу вашого тут не було. Вона розвернулася й пішла до виходу.
— Стій! — крикнув Артем. — Ти… ти не можеш піти просто так. Куди ти йдеш?
— У готель, — кинула Марина через плече. — Не хочу перебувати тут ані хвилини довше. Ключі залишу в юристки, вона зв’яжеться з вами щодо розлучення.
Двері грюкнули за нею глухим стуком. У машині Марина нарешті дозволила собі видихнути. Руки тремтіли, коли вона заводила двигун.
Сім років. Сім років вона жила з людиною, яка бачила в ній лише джерело доходу. Як вона могла бути такою сліпою?
Телефон задзвонив. Дзвонила мама. — Ну що, донечко? — голос матері звучав стривожено.
— Як минуло? — Як ти й передбачала, — Марина відчула, як до горла підкочується клубок. — Мамо, ти мала рацію.
Повністю мала рацію. Якби не твоя порада… — Тихше, тихше, — заспокоїла її мати.
— Головне, що ти тепер знаєш правду. Болісно, але краще дізнатися зараз, ніж через десять років або коли народиться дитина. — Я їду до тебе, — сказала Марина.
— Можна? — Звісно, донечко. Я приготую твій улюблений пиріг.
Наступні дні пролетіли в метушні. Марина поринула в роботу, благо нова посада вимагала повної концентрації. Удень вона проводила зустрічі, узгоджувала контракти, вибудовувала стратегію розвитку компанії.
Увечері спілкувалася з юристкою, збирала документи для розлучення. Артем телефонував разів із десять на день. Спершу обурено вимагав припинити цей спектакль, потім намагався тиснути на жалість, потім погрожував.
Марина перестала брати слухавку. Усі комунікації йшли через юристку. На четвертий день після викриття прийшло повідомлення з незнайомого номера.
Марина відкрила його й похолола. «Думаєш, ти така розумна? Ми ще подивимося, хто кого.
У мене є друзі в банку. Візьму кредит на п’ятсот тисяч, і за законом ти будеш винна виплатити половину. Так що не заривайся».
Марина відразу переслала повідомлення юристці. Та відповіла за п’ять хвилин. «Уже попередила всі великі банки, що триває процес розлучення.
Подала запит на блокування спільних кредитів без вашої згоди. Але про всяк випадок перевірятиму його кредитну історію щодня». Марина видихнула з полегшенням.
Добре, що вона найняла досвідчену фахівчиню, а не пошкодувала грошей. За тиждень Артем змінив тактику. Він прийшов до неї на роботу.
Марина саме виходила з переговорної, коли побачила його в холі. Він виглядав пом’ятим, неголеним, зовсім не схожим на того самовпевненого чоловіка, який тиждень тому приміряв костюм за п’ятдесят тисяч. — Марино, будь ласка.
Він ступив до неї. — Нам треба поговорити. Охоронець на рецепції запитально подивився на неї.
Марина ледь помітно похитала головою, даючи зрозуміти, що все під контролем. — Тут нічого обговорювати, Артеме, — сказала вона холодно. — Усі питання через юристку.
— Марин, я розумію, ти ображена. Він спробував узяти її за руку, але вона відсторонилася. — Але давай будемо розумними людьми.
Сім років — це не жарти. Ми можемо все виправити. Почати з чистого аркуша.
— З чистого аркуша?
