Іван підняв на ноги всіх своїх знайомих у місті. Він особисто регулярно навідувався туди, щоб перевірити кожну зачіпку. Хлопець об’їздив увесь свій район вздовж і впоперек.
Прочесав буквально всю область. Але всі його відчайдушні спроби виявилися абсолютно безрезультатними. З приходом весни роздавлений горем чоловік остаточно переселився в лісову глушину.
Посада єгеря стала для нього своєрідним рятувальним кругом. Він ухопився за цю можливість усамітнитися, як потопаючий за соломинку. З’являтися в рідному селі не було ніяких моральних сил, адже земляки дивилися на нього з неприхованим презирством.
З того часу пролетіло без малого двадцять років. А місцеві жителі досі віталися з ним крізь зуби, немов роблячи послугу. Та й отруйні шепотки за спиною так нікуди і не поділися.
Однак саме сьогодні йому будь-що потрібно було заглянути в місцевий продмаг. На завтра окружне начальство в особі голови обіцяло доставити йому довгоочікуваного напарника. Для цього потрібно було грунтовно поповнити запаси провіанту.
І нехай цей хлопець мав приїхати лише на час літньої студентської практики. Навіть така короткострокова допомога була б чудовою підмогою в нелегкій єгерській праці. Головне, щоб у молодої людини вистачало сил і дихання невтомно мотатися по лісових буреломах.
Сам Іван через солідний вік уже не завжди встигав за прудкими порушниками. А браконьєри, що втратили страх, в останні два роки і зовсім розперезалися. Тож кмітливий напарник був потрібен йому як повітря.
Рано вранці до єгерського будиночка підкотив пошарпаний зелений УАЗик. Із салону, важко віддуваючись, грузно вивалився голова. Він з гучним хрускотом потягнувся, розминаючи втомлену в дорозі спину.
Окинувши поглядом околиці, начальник з явним задоволенням зауважив, що у Макаровича тут неймовірна благодать, а місцеве повітря можна хоч ложками їсти. Іван у відповідь лише похмуро зсунув брови. Він із роздратуванням поцікавився у Григорія Кузьмича, де забарилася обіцяна допомога і чому той прибув один…
