За кермом сидів повністю посивілий волонтер Микола Бондаренко, який регулярно й безкорисливо ризикував власним життям, доставляючи на передову життєво важливі вантажі. Він дуже привітно кивнув утомленому Михайлові й широким жестом указав на вільне місце на задньому сидінні, наполовину заваленому порожніми картонними коробками.
Важкі металеві дверцята зачинилися з характерним глухим звуком, миттєво й надійно відтинаючи солдата від страшного світу промерзлих окопів і постійної смертельної небезпеки. Двигун натужно й голосно заревів, і важка броньована машина повільно рушила з місця, з величезними труднощами долаючи глибокі вирви від недавніх розривів мін. Михайло щільно притулив гарячий лоб до холодного бокового скла, з неймовірно важким серцем проводжаючи поглядом повністю зруйновані будинки покинутого людьми прифронтового села.
У його гудячій від утоми голові вже визрівав відчайдушний і неймовірно прекрасний план ідеального святкового сюрпризу для своїх безмежно коханих дівчаток. Він ухвалив тверде й остаточне рішення не попереджати Марію про свій раптовий приїзд, щоб на власні очі побачити її щирі, непідробні емоції радості. Солдат у найдрібніших, найсвітліших деталях уявляв, як дуже тихо відчинить двері своїм старим ключем і раптово з’явиться на порозі під час вечері.
Ці неймовірно світлі й теплі фантазії ніжно зігрівали його зранену жорстокою війною душу, змушуючи цілком забути про ниючий біль і промерзлі ноги. Він якнайобережніше дістав із внутрішньої кишені бушлата потерту фотографію вродливої дружини й маленької донечки, яку завжди дбайливо носив біля самого серця. З глянцевого щільного паперу на нього з великою любов’ю дивилися найрідніші обличчя, заради безпеки яких він щодня ризикував своїм єдиним життям.
Тяжка дорога до найближчого відносно безпечного міста зайняла кілька болісних і нервових годин напруженої їзди повністю розбитими асфальтованими трасами. Кілька разів їм доводилося поспіхом і небезпечно з’їжджати в глибокий кювет і глушити мотор, коли в сірому небі з’являлися ворожі розвідувальні безпілотники. Кожна така вимушена й раптова зупинка змушувала серце завмирати від крижаного липкого страху, адже безглузда смерть могла наздогнати навіть на шляху додому.
Ближче до пізнього темного вечора тужливий краєвид за вікном почав невловно змінюватися, поступово повертаючи довгоочікувані й такі забуті ознаки нормального цивілізованого життя. Зруйнованих важкою артилерією будівель ставало дедалі менше, а на рівних дорогах почали з’являтися звичайні мирні цивільні автомобілі замість важкої захисної військової техніки. На першому великому тиловому блокпості Микола Бондаренко цілком спокійно пред’явив документи озброєним черговим поліцейським, які шанобливо й серйозно віддали військову честь утомленому солдатові.
Проїхавши цей посилений блокпост, Михайло раптом почув пронизливий, крижаний звук сирени повітряної тривоги, що гулким відлунням розносився над нічними полями. Ця лячна й гучна сирена давно стала звичним повсякденним тлом життя всієї країни, постійно нагадуючи про те, що абсолютно безпечних місць не існує. Волонтер Микола лише ще дужче стиснув кермо побілілими від напруження пальцями й додав швидкості, відчайдушно поспішаючи якнайшвидше доправити цінного пасажира на вокзал.
Солдат невідривно й задумливо дивився на весняне сонце, що заходило, яскраво забарвлюючи далекий обрій у тривожні багряні тони, до болю схожі на кров. Він прекрасно й виразно знав, що попереду на нього чекає довгий, виснажливий фізично шлях нічним потягом через пів країни до рідного міста. Але тепер абсолютно ніякі величезні відстані й можливі смертельні небезпеки не могли зупинити його щире прагнення обійняти свою сім’ю у світле свято.
Залізничний вокзал зустрів їх неймовірно шумною й яскравою метушнею, яка здалася фронтовикові лячно незвичною після довгого перебування в зоні активних бойових дій. Цивільні люди з важкими об’ємними валізами квапливо бігли яскраво освітленим пероном, щосили намагаючись устигнути на свої рейси до комендантської години. Михайло дуже міцно й з вдячністю потис руку Миколі, щиро подякувавши відважному літньому волонтерові за врятовані солдатські життя й відносно безпечну довгу дорогу.
Узявши свій неймовірно важкий і набитий речами тактичний рюкзак, солдат цілеспрямовано попрямував до квиткових кас, палко сподіваючись дістати квиток на найближчий нічний потяг. Потерта польова форма бійця ЗСУ, наскрізь просякнута засохлою багнюкою й порохом, змушувала вічно заклопотаних перехожих шанобливо розступатися, звільняючи справжньому героєві широкий прохід. Біля освітленої каси одна літня жінка в теплому в’язаному платку цілком мовчки пропустила його вперед, крадькома змахнувши набіглу сльозу тремтячою зморшкуватою рукою.
Утомлена молода дівчина за товстим захисним склом каси швидко перевірила військовий квиток і без черги видала квиток на нижню полицю в плацкартному вагоні. До відправлення потрібного потяга залишалося трохи більше однієї години, тому Михайло вирішив випити склянку гарячої кави в маленькому цілодобовому привокзальному кіоску. Смак цього неймовірно простого, але дуже солодкого напою здався йому справжнім божественним нектаром, що дивовижним чином повертає втрачені фізичні й моральні сили.
Коли гучний механічний голос диспетчера сповістив про початок посадки на потрібний рейс, серце солдата сильно забилося в радісному передчутті довгоочікуваної сімейної зустрічі. Він звичним і вивіреним жестом закинув важкий рюкзак на праве плече й рішучим, твердим кроком попрямував до свого вагона, готовий подолати останній етап. Завтра неодмінно настане світле свято Великодня, і він абсолютно твердо знав, що цей чудовий день неодмінно стане найщасливішим у його житті.
Нічний плацкартний вагон рівно погойдувався на старих рейках, відносячи солдата дедалі далі від гуркоту розривів і свисту шалених куль. Михайло лежав на вузькій полиці, вкрившись колючою сірою ковдрою, і жадібно вдихав майже забуті запахи мирного транспорту. Стук коліс здавався йому дивною, заспокійливою колисковою, яка поступово витісняла з голови різкі звуки вчорашнього бою.
Він довго дивився в темне вікно, де вряди-годи миготіли тьмяні вогники далеких сіл і силуети зруйнованих електропідстанцій…
