Крижаний дощ шмагав по лобовому склу старенького автобуса, що пробирався крізь нічний ліс. Водій Сергій лише міцніше стиснув кермо, мріючи якнайшвидше дістатися міста. Раптом темряву розітнув сліпучий світ ксенонових фар, і чорний тонований позашляховик, верещачи шинами, різко загальмував упоперек траси.
Сергій ударив по гальмах, відчуваючи, як від страху серце йде в п’яти. Він чудово знав, що це орудують небезпечні дорожні пірати. Це було місцеве кримінальне угруповання, яке в цих краях воліло не залишати зайвих свідків.
Із позашляховика, що зупинився, агресивно вискочили четверо кремезних чоловіків. У світлі яскравих автомобільних фар загрозливо блиснули бейсбольні бити й шматки сталевої арматури. Нападники рухалися врозвалку, лякаючи впевненістю хижаків, які загнали в кут цілком беззахисну жертву.
Лідер банди, сплюнувши на мокрий асфальт, з силою вдарив битою по скляних дверях автобуса. «Відчиняй, діду, або ми знищимо вас усіх разом із цим старим коритом!» — злобно прокричав він. Тремтячими від хвилювання руками Сергій покірно натиснув кнопку відчинення дверей.
Стара пневматика механізмів протяжно й голосно зашипіла. Двері повільно, ніби неохоче, поповзли в різні боки, відкриваючи доступ до салону. Бандит, передчуваючи легку наживу й крики переляканих човників, нахабно ступив на першу сходинку, уже заносячи руку для удару.
На його обличчі грала зла, тріумфальна й самовпевнена посмішка. Але вже за мить вона змінилася гримасою непідробного, первісного жаху. Замість наляканих туристів із напівтемряви просторого салону на нього пильно дивилися сорок пар крижаних очей.
Сорок натренованих бійців елітного спецназу перебували всередині в повному бойовому спорядженні. Чоловіки в бронежилетах і тактичних масках, з автоматами на колінах, повільно повернули голови в бік непроханого гостя. У салоні миттєво зависла неймовірно важка, дзвінка тиша.
У цю мить бандити припустилися своєї найфатальнішої помилки. Вони щойно спробували зухвало пограбувати еліту спецназу, що поверталася з важливого бойового завдання. І для них цей дощовий вечір миттєво перестав бути легким і безтурботним.
Тиша в салоні автобуса була далеко не просто звичайною відсутністю звуку. Вона здавалася відчутною, неймовірно важкою, наче гранітна плита, що придавила груди бандита на прізвисько Кабан. Ще секунду тому цей чоловік почувався повноправним господарем нічної траси.
Королем кримінального життя, здатним вершити долі простих смертних одним помахом своєї обмотаної ізоляційною стрічкою бити, він звик бачити лише людський страх. Він буквально живився емоціями своїх беззахисних і заляканих жертв. Зазвичай, коли двері рейсового автобуса відчинялися, його зустрічав лише запах дешевого тютюну, перегару й липкого жаху пасажирів.
Але цього разу повітря всередині пахло зовсім інакше. Воно виразно пахло якісною збройовою оливою, мокрим тактичним камуфляжем і холодною сталлю. Кабан розгублено завмер на нижній сходинці, а його права нога все ще нерішуче висіла в повітрі.
Дощ і далі нещадно шмагав йому в спину, струмені стікали за комір шкіряної куртки, але він цього зовсім не помічав. Усе його колись самовпевнене єство стиснулося в крихітну крижану грудку. Очі, звиклі до темряви траси, повільно фокусувалися на неймовірній картині, яка ніяк не вкладалася в його примітивне розуміння світу.
У тьмяному жовтуватому світлі чергових стельових ламп на нього дивилися зовсім не перелякані обличчя торговців. На нього впритул дивилася холодна невідворотність правосуддя. Салон старенького автобуса був забитий людьми вщерть.
У два рівні ряди сиділи міцні чоловіки, чиї суворі обличчя були приховані чорними тканинними балаклавами. Видно було лише їхні спокійні, гранично уважні очі, позбавлені навіть найменшого натяку на паніку. Це були погляди мисливців, які раптом виявили, що до їхнього лігва добровільно забрела необережна здобич.
На колінах у кожного бійця надійно й звично лежала вогнепальна зброя. Це були не травматичні пістолети й не мисливські рушниці, а вкорочені версії бойових автоматів із глушниками й тактичним обвісом. На підлозі рядами стояли масивні рюкзаки, від яких буквально віяло вагою армійських боєприпасів.
Водій Сергій, міцно вчепившись у кермо побілілими від напруження пальцями, намагався навіть не дихати. Він дуже боявся поворухнутися, остерігаючись, що будь-який його різкий рух спровокує перестрілку просто в салоні. Старий чудово знав, яких саме людей він сьогодні везе.
Це був зведений загін професійного спецназу, що повертався з дуже складного відрядження. Хлопці зовсім не спали дві доби, були страшенно виснажені й мріяли лише про гарячий душ і чисті простирадла. Найменше на світі їм хотілося витрачати свій дорогоцінний час на банальну придорожню злочинність.
Майор Воронін, досвідчений командир групи, що сидів на передньому сидінні праворуч, повільно й майже ліниво підвів голову. Він не став різко вихоплювати свій автомат чи голосно кричати накази. У таких театральних жестах не було абсолютно жодної практичної потреби.
Його вивірені рухи були неймовірно плавними й економними, наче в великої дикої кішки. Він просто дивився на бандита, що завмер у проході, з виразом легкої огиди, ніби побачив незваного гостя. «Ну чого завмер, рідний?»
