Він сидів, дивився на неї. Агрипина повернулася до плити. Більше вони до цієї розмови не поверталися. За тиждень Микола прийшов знову.
Гриша вийшов до нього сам. Розмова була коротка: Гриша похитав головою. Микола наполягав. Гриша знову похитав головою, повернувся й пішов до дому.
Микола постояв, сплюнув у сніг і пішов. Більше не приходив. У березні сталося дві важливі події. Семен написав листа до комісії з реабілітації.
Попросив у Агрипини папір і конверт, пояснив навіщо. Вона дала, не коментуючи. Лист пішов в область, але відповіді не було ні в березні, ні в квітні, ні в травні. Щотижня Семен ходив пішки до Захарівки на пошту.
П’ять кілометрів туди, п’ять назад. Щоразу повертався без листа. Казав коротко: «Немає поки». І йшов працювати.
Агрипина спостерігала й думала, що ось воно, справжнє терпіння. Не коли страждаєш і чекаєш, а коли чекаєш і живеш, ніби все вже вирішено. І тоді ж, у березні, Тихон заговорив знову. Вони були вдвох на кухні пізно ввечері.
Агрипина пекла хліб, Тихон плів кошик із вербових прутів. Раптом сказав, не підводячи голови: «Я знаю, де Ніна». Агрипина зупинилася з тістом у руках. Тихон пояснив, що написав через знайомого ще в грудні, коли вона дала йому аркуш.
Знайомий навів довідки через чернігівські зв’язки. Відповідь прийшла в березні на пошту в Захарівку. «Ніна живе в Чернігові. Заміжня з п’ятдесят другого року, чоловік військовий, лейтенант, адреса точна».
Агрипина спитала: «Ти написав їй?». Тихон сказав: «Ні». Агрипина спитала: «Чому?». Тихон дивився на прути.
Сказав повільно: «Вона прожила без мене одинадцять років. Виросла, заміж вийшла, живе своїм життям. Навіщо я їй, людина з такою довідкою? Тільки заважатиму».
Агрипина витерла руки об фартух, підійшла до столу, стала навпроти. Сказала: «Тихоне, вона не зобов’язана тебе прийняти. Не зобов’язана хотіти бачити. Це її право, і ти не можеш його в неї відібрати».
«Але ти й не можеш вирішити за неї, що вона не захоче. Це її рішення, не твоє. Твоя справа — написати. Дати їй можливість вирішити самій, тож напиши».
Тихон мовчав довго. Дивився на кошик у руках. Потім встав, пішов у світлицю. Повернувся з тим аркушем, який Агрипина давала йому в листопаді, пом’ятим, із записами.
Сів за стіл, узяв олівець. Поклав аркуш перед собою. Подивився на Агрипину, вона кивнула. І він почав писати.
Двадцять років потому
Ось що важливо зрозуміти, перш ніж я розповім, чим усе скінчилося. Ця історія не стала казкою, ніхто не розбагатів. Ніхто не поїхав у велике місто на блискуче нове життя. Не було урочистого моменту, коли добро перемогло, і все стало на свої місця. Було просто життя.
Повільне, звичайне. Але інше, ніж до того. Ніна відповіла Тихонові через два місяці. Конверт прийшов на пошту в Захарівку. Семен приніс його дорогою.
Тихон узяв конверт і тримав нерозпечатаним. Агрипина бачила, як він стоїть біля вікна й тримає його хвилин п’ять. Потім пішов у світлицю, зачинив двері. Вийшов за годину.
Нічого не сказав за вечерею, але Агрипина помітила. Їв трохи швидше. І один раз підвів очі від тарілки й подивився у вікно. Лист був короткий.
Кілька рядків, вивірених, обережних. Ніна написала, що листа отримала. Живе добре, є донька Таня, три роки. Чоловік — добра людина. Наприкінці одне питання: «Ти здоровий?».
Тихон читав цього листа багато разів. Агрипина бачила, як він діставав його вечорами. Розкладав на колінах, дивився. Не перечитував по рядках, а просто дивився.
Як дивиться людина на щось, у що довго не вірила, а воно взяло й виявилося справжнім. Вони почали листуватися рідко, раз на два-три місяці. Ніна писала обережно, з питаннями. Тихон відповідав ще обережніше, коротко, але відповідав щоразу, без пропусків.
У п’ятдесят восьмому Ніна приїхала. Написала заздалегідь: «Буду наприкінці травня, на три дні, якщо не проти». Тихон приніс листа Агрипині, та прочитала й кивнула: «Хай приїздить. Кімнату підготуємо».
Ніна приїхала автобусом. Висока, темноволоса, з прямою спиною, років двадцяти трьох. На Тихона схожа: та сама жилавість, ті самі темні уважні очі, той самий спосіб дивитися. Просто, без виляскування, без тиску…
