Альона до останнього опиралася ідеї нести півторарічного сина до сільської відунки. Арсен був просто надто зручним малюком: не плакав ночами, не вимагав уваги, а останнім часом і зовсім почав дивитися крізь людей порожнім, скляним поглядом. Лікарі радили зачекати, але свекруха наполягла на своєму.
Коли літня знахарка спокійно забрала хлопчика з рук матері, Альона приготувалася до дивних ритуалів чи молитов. Однак жінка не стала шепотіти замовляння. Вона лише ледь помітно схилилася до шиї дитини й втягнула повітря.
На очах у заціпенілих батьків вона різко, аж до самих губ, зблідла, ніби зіткнулася з чимось нестерпно моторошним. У хаті, просяклій сухою м’ятою й старим деревом, зависла така важка тиша, що стало чути гудіння печі. Знахарка повільно опустилася на лаву, все ще міцно притискаючи до себе малюка, який і далі байдуже дивився в одну точку.
У Альони перехопило подих, а чоловік інстинктивно ступив крок уперед, розриваючись між бажанням вихопити сина з чужих рук і цілковитим нерозумінням того, що відбувається. Вони стояли посеред чужого дому в повному заціпенінні, відчуваючи, як липкий, первісний страх стискає горло. Батьки з жахом чекали перших слів жінки, ще не знаючи, що фраза, яка пролунає за секунду, безжально розтрощить їхнє звичне життя.
Румунівка прокидалася так, як прокидалася завжди, — з півнями. Один починав десь за городами Зайцевих, другий підхоплював з іншого кінця вулиці, і між ними зав’язувалася давня, ні до чого не зобов’язувальна суперечка. Туман лежав над грядками густо, як кисляк, і перші промені квітневого сонця не так розганяли його, як намагалися вмовити розступитися.
Пахло пічним димом, торішнім листям, талою землею — запахами, які Румунівка виробляла в промислових обсягах і цілком безкоштовно. У домі Воробйових було тихо. Альона сиділа на підлозі дитячої кімнати й натягувала на Арсена светр, той самий, у дрібну клітинку, який вічно норовив вивернутися навиворіт.
Арсен дозволяв одягати себе з тим самим виразом, з яким це дозволяють добре виховані коти: без спротиву, але й без участі. Він дивився у вікно, де туман повільно повз між яблунями, і ніщо в його обличчі не свідчило про те, що поруч є людина. Альона попросила його дати рукав, але Арсен ніяк не відреагував.
Вона взяла його долоньку сама, просунула в рукав і поправила манжет. Це був звичний рух, відпрацьований за вісімнадцять місяців. Потім вона встала по металеву миску, що стояла на підвіконні, і випадково зачепила її ліктем.
Миска впала на дерев’яну підлогу з гуркотом, який прокотився по всій кімнаті й напевно був чутний аж до сусідського паркану. Арсен навіть не здригнувся. Альона стояла з цією мискою в руках і дивилася на сина….
