— Тиждень тому приходив. Просився в діло, але Шаміль його завернув. Замалий іще, та й смиканий якийсь.
— Не слухай його, — втрутився Шаміль, — ми можемо знайти твого сина. За певну плату, звісно.
Степнов уважно подивився на Рашида, потім на Шаміля, і його охопило почуття огиди. Він мав справу з акулами бізнесу, з корумпованими чиновниками, але ці люди викликали в нього фізичну відразу.
— Я не торгуюся з вами, — холодно сказав він. — Якщо ви не знаєте, де мій син, значить, нашу розмову закінчено.
Він повернувся, щоб піти, але Шаміль схопив його за плече.
— Не так швидко, татусю. Ти прийшов на мою територію, ставив запитання. Це коштує грошей.
Степнов різким рухом скинув його руку.
— Не торкайтеся мене.
Повітря в приміщенні ніби згустилося, бандити за столом напружилися, готові до дії. Шаміль примружився, і в його очах з’явився небезпечний блиск.
— Не заривайся, татусю. — Він дістав із кишені ніж. — Може, тобі урок дати?
Степнов не зрушив із місця. Страх, який він відчував хвилину тому, змінився холодною люттю. Цей чоловік погрожував йому ножем, намагався шантажувати. Але найгірше — він міг завдати шкоди його синові.
— Приберіть ніж, — спокійно сказав Степнов. — Ви ж розумієте, хто я?
— Та мені начхати, хто ти! — прогарчав Шаміль, роблячи крок уперед.
У цю мить вхідні двері з гуркотом розчинилися, і до приміщення вдерлися четверо кремезних чоловіків у чорній формі.
— Усім залишатися на місцях! Руки за голову! — скомандував один із них.
Двоє відразу скрутили Шаміля, вибивши ніж із його руки. Решта бандитів, побачивши спрямовану на них зброю, підняли руки.
— Ви вчасно, — сказав Степнов, упізнавши людей Бориса, що увійшли.
— Михайле Сергійовичу, ви в порядку? — спитав той, не зводячи очей із затриманих бандитів.
— Так. Але хлопця тут немає.
Шаміль, якого тримали двоє охоронців, злобно всміхнувся:
— Звісно, нема, я ж казав. Але якщо твої головорізи відпустять мене, я, може, й згадаю, куди він подівся.
Борис запитально подивився на Степнова:
— Михайле Сергійовичу, що будемо з ними робити?
Степнов замислився. Він міг би наказати своїм людям вивезти бандитів у якесь затишне місце й вибити з них усю інформацію. Але це означало б перейти межу, за якою починалася територія, де він не хотів опинитися.
— Відпустіть їх, — нарешті сказав він. — Але попередьте. Якщо хоч волосина впаде з голови Олексія Крилова, я знайду їх і особисто простежу, щоб вони сіли надовго.
Шаміль оскалився.
— Погрожуєш, татусю? Не боїшся?
Степнов підійшов до нього впритул і тихо промовив:
— Я не погрожую. Просто повідомляю факт. І ще один факт: усі ваші обличчя й імена тепер відомі моїй службі безпеки. Якщо ви хоча б наблизитеся до будинку Крилових, ви мерці.
Щось у його очах, вочевидь, переконало Шаміля, бо той перестав усміхатися й відвів погляд.
— Відпустіть їх, — повторив Степнов своїм людям. — Ми йдемо.
Коли вони вийшли на вулицю, Борис нерозуміюче подивився на шефа.
— Михайле Сергійовичу, ми могли б вибити з них інформацію.
— І стати такими самими, як вони, — похитав головою Степнов. — Ні, Борисе, ми знайдемо інший спосіб.
У цю мить до них підбіг один із охоронців, що залишався надворі.
— Михайле Сергійовичу, ми виявили дещо в сусідній будівлі. — Він простягнув смартфон із відкритою фотографією. — Це занедбаний сарай за п’ятдесят метрів звідси.
Степнов глянув на екран і побачив невелике приміщення з голими стінами. На підлозі лежав матрац, поруч стояла пляшка води й пакет із чимось схожим на їжу. На матраці валялася куртка, яку Степнов одразу впізнав. У такій самій був одягнений Олексій у ресторані.
— Він був там?
