— Вогнепальна зброя тільки ускладнить ситуацію. Мобільний буде на зв’язку, — він поплескав по кишені піджака. — Якщо щось піде не так, викликайте підкріплення. Воно має прибути щохвилини.
Степнов глибоко вдихнув і попрямував до головного входу. Події останніх годин здавалися нереальними. Ще сьогодні вранці він був успішним фінансистом, який готувався до укладення найважливішої угоди у своїй кар’єрі. А зараз ішов на зустріч із бандитами в занедбаній голуб’ятні на околиці столиці, намагаючись урятувати сина, якого ніколи не бачив.
Вхідні двері були прочинені. Із приміщення долинали приглушені голоси й запах тютюнового диму. Степнов розправив плечі, надав обличчю впевненого виразу й штовхнув двері.
Усередині голуб’ятні було напівтемно й накурено. Єдине освітлення давала лампа, підвішена до стелі на дроті. Навколо столу, заваленого пляшками й закускою, сиділи четверо чоловіків південної зовнішності. У кутку на матраці лежав ще один, вочевидь, п’яний до нестями. Розмова різко обірвалася, коли Степнов увійшов. Чотири пари очей втупилися в нього зі здивуванням і настороженістю.
— Ти хто такий? — різко спитав один із них, кремезний чоловік років тридцяти зі шрамом на щоці. Степнов упізнав Шаміля Газієва з фотографії.
— Добрий вечір, — Степнов спокійно зачинив за собою двері. — Я шукаю хлопця, Олексія Крилова.
У приміщенні повисла тиша. Шаміль повільно підвівся з-за столу:
— А ти хто такий, щоб його шукати?
Степнов витримав його погляд:
— Я його батько.
Один із бандитів коротко хмикнув:
— Чуєш, Шамілю, цей фраєр у костюмчику за триста штук каже, що він батя Льоші. От сміхота!
Шаміль не відводив погляду від Степнова. У його очах читалася холодна цікавість хижака, що оцінює здобич.
— Батько, значить, — протягнув він. — А де ж ти був п’ятнадцять років, татусю?
— Це між мною і моїм сином, — твердо відповів Степнов. — Де він?
Шаміль обійшов стіл і наблизився до Степнова; від нього тхнуло дешевим одеколоном і алкоголем.
— А ти зухвалий, татусю. Це мені подобається. Тільки от халепа. Ніякого Олексія тут немає.
— Не брешіть. — Степнов зробив крок уперед. — Мені відомо, що ви вербуєте підлітків для брудної роботи, і що Олексій зв’язався з вами.
Шаміль примружився:
— А ти, бачу, добре поінформований. Може, мент?
— Я бізнесмен. І я готовий заплатити за інформацію про місцеперебування мого сина.
Шаміль усміхнувся, демонструючи золотий зуб.
— Бізнесмен, значить? У мене теж свій бізнес. Але в бізнесменів такого рівня не буває синів, що живуть у гадючнику на Нижній вулиці.
— Бувають, — твердо сказав Степнов, — якщо ці бізнесмени колись припустилися помилки й покинули жінку з дитиною.
Щось у його словах, вочевидь, переконало Шаміля. Він повільно кивнув.
— Припустімо. І скільки ти готовий заплатити за інформацію?
Степнов дістав гаманець.
— Десять тисяч доларів.
— Прямо зараз готівкою? — Очі Шаміля жадібно блиснули. Він повернувся до своїх спільників. — Чули, пацани? Татусь Льоші готовий відвалити десятку зелених. А хлопчисько ж вартий цих грошей, га? — Він повернувся до Степнова. — Тямущий пацан далеко піде. Якщо доживе, звісно.
Серце Степнова пропустило удар.
— Що ви маєте на увазі?
Шаміль знову всміхнувся.
— Робота в нас небезпечна, татусю. Усяке трапляється.
Один із бандитів підвівся з-за столу:
— Шамілю, годі дурити мужика. Скажи йому правду. Нема в нас його сина.
— Заткнися, Рашиде! — різко кинув Газієв. — Я сам розберуся.
Але Степнов уже повернувся до того, хто говорив.
— Що значить нема? Де він?
Рашид знизав плечима:
— Та хто ж його знає?
— Був у нас, правда?
