— спитав Степнов, пришвидшуючи крок.
—СБУ, — коротко кинув хлопець, не озираючись. — Вони приїхали по вас і ще по когось. Я чув, як вони говорили по рації.
— Звідки ти…
— Потім, — перебив його хлопчисько. — Спершу треба забратися звідси.
Вони швидко йшли провулками старої столиці, петляючи й змінюючи напрямок. За десять хвилин такої ходи Степнов відчув, що починає задихатися. Роки сидячої роботи й стресу не минули безслідно, попри регулярні відвідини фітнес-клубу.
— Стій. — Він зупинився, важко дихаючи. — Поясни мені, що відбувається.
Хлопець озирнувся довкола й кивнув на невелике кафе на розі:
— Краще зайдемо туди, на вулиці небезпечно.
Кафе виявилося напівпорожнім: лише літня пара біля вікна та студент із ноутбуком у кутку. Вони сіли за столик у глибині зали.
— Ти хто? — спитав Степнов, коли вони сіли. — І звідки дізнався про СБУ?
Хлопець засовався на стільці, явно почуваючись незатишно під пильним поглядом Михайла.
— Мене звати Олексій. Олексій Крилов. — Він на мить відвів очі. — Моя мама працює в «Імперіалі» прибиральницею.
Щось у його інтонації змусило Степнова насторожитися.
— І?
— Я іноді допомагаю їй, — провадив хлопець. — Сьогодні мали прийти якісь важливі гості, і весь персонал поставили на вуха. Я був на задньому дворі, коли під’їхала машина. З неї вийшли двоє й почали говорити про майбутню операцію. Один сказав іншому: «Степнов і Валін будуть у ресторані о сьомій. Брати треба обох, але особливо Степнова».
Михайло відчув, як холоне всередині. У словах хлопця була тривожна правдоподібність.
— І ти вирішив мене попередити? Чому?
Олексій знизав плечима:
— Не знаю. Напевно, тому що ви мені… — він запнувся, — здалися нормальною людиною. По телевізору.
Степнов усміхнувся. Він і справді часто з’являвся в ділових програмах і давав коментарі про ситуацію на фінансових ринках.
— І часто ти рятуєш незнайомців?
— Ви перший. — Хлопець ледь усміхнувся.
До їхнього столика підійшла офіціантка. Степнов замовив каву для себе й гарячий шоколад для Олексія.
— Звідки ти знаєш, який я маю вигляд? — спитав Михайло, коли офіціантка відійшла.
— Мама показувала, — швидко відповів хлопець і відразу додав: — У журналі. Ви ж відома людина.
Щось не сходилося в цій історії, але Степнов вирішив відкласти розпитування. Зараз важливіше було зрозуміти, що відбувається. Він дістав телефон і набрав номер свого заступника.
— Вікторе, у нас проблеми. Схоже, СБУ проводить якусь операцію в «Імперіалі». З’ясуй, що відбувається. — Він помовчав, слухаючи відповідь. — Так, я в безпеці. Скасуй усі зустрічі на сьогодні й завтра. І підготуй юристів. Можливо, вони знадобляться.
Закінчивши розмову, він повернувся до хлопця:
— Дякую за попередження. Ти, можливо, врятував мене від великих неприємностей.
— Нема за що. — Олексій відвів погляд, явно зніяковівши.
— Тепер я маю відвезти тебе додому. Де ти живеш?
— Не треба, — хлопець різко встав. — Я сам дійду.
— Зачекай, — Степнов теж підвівся. — Я хотів би віддячити тобі й поговорити з твоєю мамою.
Обличчя Олексія скривилося, наче від болю.
— Не треба, правда, мені час.
І перш ніж Степнов устиг щось сказати, хлопець рвонув до виходу й вибіг із кафе. Михайло кинувся за ним, але, вискочивши на вулицю, побачив лише порожній провулок. Олексій ніби розчинився в повітрі.
Степнов повільно повернувся до кафе. Щось у поведінці хлопця насторожувало його: надто багато збігів. І те, що він опинився поруч у потрібний момент, і його обізнаність. І це дивне прізвище — Крилов. Чому воно здається знайомим?
Телефон у кишені завібрував. Дзвонив Віктор.
— Михайле Сергійовичу, новини погані. В «Імперіалі» справді триває спецоперація. Затримано Валіна й ще трьох бізнесменів. За попередньою інформацією, їх звинувачують у відмиванні грошей і фінансуванні тіньових синдикатів.
Степнов відчув, як по спині пробіг холодок. Його компанія вела справи з Валіним останні три роки. І якщо звинувачення підтвердяться… А що щодо нього самого?
— Поки що невідомо, але краще не світитися кілька днів. Я відправив машину з водієм за адресою, яку ви мені скинули. Буде за п’ять хвилин.
Степнов подивився у вікно й замислився. Валін міг потягнути за собою багатьох, зокрема й його самого. Але зараз його більше займав хлопець, який, можливо, врятував його від арешту. Олексій Крилов. І його мати, що працює прибиральницею в «Імперіалі». Чому це здавалося таким важливим?
Раптом у пам’яті спливло обличчя. Жіноче обличчя, якого він не бачив п’ятнадцять років. Ніна Крилова.
Степнов різко випростався на стільці. Неможливо. Просто збіг. Але ці очі хлопця — точнісінько такі самі, як у нього самого. І вік… Якщо Ніна тоді справді була вагітна…
Додумати цю думку він не встиг. Біля входу до кафе зупинився чорний БМВ із тонованим склом. Водій Степнова блимнув фарами. Михайло залишив на столі велику купюру й вийшов на вулицю. Сівши в машину, він відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі.
— Куди їдемо, Михайле Сергійовичу?
