— Не кажи дурниць, люба. Привидів не існує. Це була просто літня жінка, якій потрібна була допомога.
— Ну що ж, — пожартувала його дружина, — наступного разу, коли зустрінеш духа на дорозі, не чекай, що я тобі повірю.
Незважаючи на скептичне ставлення до надприродного, Іван все ж не міг позбутися легкого занепокоєння через те, що сталося. Зрештою, вирішивши продовжити гру, розпочату його дружиною, він відповів:
— Добре, люба, наступного разу я буду обережним з нічними душами.
Вони закінчили розмову сміхом і теплими обіймами.
— Сьогодні був насичений день. Давай краще відпочинемо, — запропонувала вона з ніжністю.
— Так, давай відпочинемо, люба, — погодився Іван, обійнявши її і відчуваючи спокій від тепла рідного дому після такого загадкового дня.
Хоча його хвилювало скептичне ставлення дружини до цієї історії, він вирішив не наполягати на обговоренні. Замість цього він відволікся, розповідаючи їй про свій насичений робочий день і про майбутні плани на вихідні. Однак у глибині душі в Івана залишилася тривога, і думки про стареньку не залишали його. «Хто була ця жінка? Чому вона здалася мені знайомою? І чому в цій події стільки таємниць?» — роздумував він перед тим, як поринути в сон.
Наступного ранку, після всіх цих дивних подій, Іван, як зазвичай, насолоджувався сніданком з дружиною, обговорюючи повсякденні справи та останні новини. Попрощавшись із нею ніжним поцілунком, він попрямував до машини, щоб їхати на роботу. Але коли він відкрив двері автомобіля, то завмер: на пасажирському сидінні лежало старе вовняне покривало.
— Що це за покривало? — вигукнув він, здивовано оглядаючи знахідку.
Йому здалося, що покривало виглядає знайомим, немов хтось спеціально залишив його тут. Але хто? І чому? Раптовий спалах спогадів з минулого вечора майнув у нього в голові: загадкова старенька, що зникла так раптово. Тепер він був упевнений, що покривало належало їй. Склавши річ і взявши її з собою, Іван вирушив в офіс, занурений у думки про її походження.
Чим більше він думав, тим більше переконувався, що покривало якимось чином пов’язане з тією жінкою. Його захлеснула хвиля цікавості та замішання, і він прийняв рішення повернутися на ту саму ділянку дороги тієї ж ночі, щоб дізнатися більше. «Я не заспокоюся, поки не знайду її знову», — сказав собі Іван, який вирішив розшукати загадкову попутницю і повернути річ. Того вечора він вирушив знайомим маршрутом, міцно тримаючи покривало на пасажирському сидінні. Він не стільки хотів повернути його, скільки зрозуміти, як вона так швидко вчора змогла зникнути. Усередині нього боролися страх і напруга від можливого відкриття, але також і надія на те, що ця зустріч допоможе йому дізнатися щось важливе з власного минулого.
Іван обережно просувався дорогою, уважно оглядаючи кожен куточок і поворот. Ніч огорнула все навколо густим мороком, занурюючи його в тиху, але напружену атмосферу. Його рішучість сяяла крізь страх, немов дороговказне світло, і він був сповнений надії знайти її і розсіяти морок, що оточує цю загадку. Після довгого шляху в темряві його погляд нарешті вловив самотню постать удалині, напрочуд схожу на ту, що він бачив минулої ночі. Чим ближче він підходив, тим виразнішими ставали обриси. Без сумнівів, це була та сама старенька.
Іван зупинив машину і вийшов, відчуваючи легку тривогу.
— Анно Петрівно? — обережно покликав він.
Старенька підняла на нього погляд, розгублено нахмурившись. В її очах не було й тіні впізнавання, немов вона бачила його вперше.
— Ви? Ви хто? — запитала вона, трохи відступаючи назад, явно не впізнаючи Івана.
Він відчув, як усередині нього щось обірвалося: усвідомивши, що старенька знову загубилася і, можливо, забула вчорашню зустріч.
— Це я, Іван, — м’яко сказав він, намагаючись говорити якомога дружніше. — Я вчора підвіз вас, коли ви загубилися. Пам’ятаєте?
