— Ні, не часто. Просто іноді хочеться вийти і подихати свіжим повітрям. Але цього разу я зайшла далеко, у мене проблеми з пам’яттю. Як, ти кажеш, тебе звати, синку?
— Іван мене звати.
Він повторив це спокійним голосом, йому було дуже шкода бабусю. Тиша знову повисла в машині, але була вже спокійнішою. Іван, намагаючись трохи розслабити стареньку, продовжив розмову:
— Анно Петрівно, ви живете неподалік? Зазвичай вас хтось супроводжує?
Старенька, спочатку наче загубившись у своїх думках, на мить замислилася, а потім повільно відповіла:
— Раніше зі мною гуляла моя подруга. Ми завжди разом виходили ввечері, та й пам’ять моя ще не підводила тоді. — Вона зітхнула, дивлячись кудись удалечінь, немов бачила перед собою щось невидиме.
— З подругою завжди легше, — м’яко підтакнув Іван. — А що з вашою пам’яттю, якщо не секрет?
Старенька, здавалося, трохи зніяковіла, але, помітивши в його очах щирий інтерес і турботу, зважилася відповісти:
— Це почалося кілька років тому, навіть не знаю звідки. Спочатку просто забувала дрібниці: куди поклала окуляри чи книгу. А потім почала плутатися, забувати, навіщо вийшла з дому, як повернутися назад. — Вона похитала головою і додала з сумною усмішкою: — Моя подруга тоді завжди мене підтримувала, казала: «Не хвилюйся, Петрівно, я поруч, я не дам тобі загубитися». Ми з нею як дві частини одного цілого були, завжди разом.
Іван помітив, як її голос затремтів від спогадів, і обережно запитав:
— А де ж ваша подруга тепер?
Старенька на мить відвела погляд, її очі стали трохи вологими:
— Вона пішла майже рік тому. Тепер, бачите, ходжу сама. Наче звикла, а часом так страшно і самотньо.
Іван відчув, як його серце стиснулося від жалю.
— Мені дуже шкода, — тихо сказав він. — Самотужки справлятися з таким непросто.
Анна кивнула, вдячно усміхнувшись:
